П’ю одним хилом, аж до дна із залишками зерна і дріжджів. Пиво густе й огидне. У ньому стільки всього, що важко розібрати, що саме має бути отим таємничим інгредієнтом. Сліди якихось неприємних рослинних танінів — напевно, від помилок під час приготування. Якийсь нехлюй не вибрав бур’янів із зерна. На щастя, я не відчуваю метилу, натомість є щось дивне, чого не можу розпізнати. Металевий, мідний присмак.
Рудий чоловік на краю столу блідий, як стіна, а на його губах — ледь приховуваний вираз огиди. Наплювали мені в пиво, чи що?
П’ю.
Худорлява, пишно вбрана жінка, яка сидить біля короля, червоніє немов маків цвіт і розглядає стіни.
Хтось із нереалізованих убивць, що ховалися за колонами, вибігає на двір, і я чую, як його вивертає просто на майдані. Та що з вами таке?
Це якісь гемові групи… кров. Накапали мені туди крові. Слабко, але відчувається. Людина не відчула б, тож я спокійно допиваю. Залишається якийсь виразний слід. Чужий і неприємний. Якісь кислоти? Молочні? Гидота.
Це менструальна кров. Паскудний жарт.
Ну що ж… десант не плаче.
Я променисто усміхаюся і з гуркотом ставлю перевернутий ріг на стіл прямо перед рудим джентльменом, який мимоволі відсахується. Значно охочіше метнув би його в голову тієї баби, яка сидить у ніші. Голову дам на відсіч, що це її ідея.
Король виглядає так, наче проковтнув жабу. Він розлючений. Але, схоже, не на мене. Спопеляє поглядом невидиму стару.
— Сідай до столу, гостю, — каже він.
Сідаю. Сусід звільняє мені місце і квапливо вручає ще один ріг пива. На його обличчі — вираз полегшення, відрази і співчуття. Беру в нього ріг неспішно і спокійно.
— Кажеш, що ти чужинець, але шануєш нашого Гінда як набожна людина, — каже Грисма стурбовано й підозріло.
— Мої боги далеко, — відповідаю я і раптово розумію його стурбованість. Він підсунув мені спаскуджене пиво, а я його присвятив богу воїнів, збройного братерства, гніву, грози й честі. Я зробив це з найкращих спонукань, тож це в нього тепер проблеми — як у того, хто образив бога. Розумію, що підставив його, а відтак настрій відразу поліпшується.
Королева дивно на мене дивиться. Схоже, цей подарунок був від тебе, ваша величносте?
Я роблю черговий ковток пива. Воно трохи краще, але не набагато.
Переді мною ставлять пом’яту металеву тарілку, підсовують дерев’яну миску, повну паруючих шматків вареного м’яса. Воно трохи смердить — зварили в останній момент. Ще не зіпсувалося, але було близьке до того.
Повертається гомін розмов, хтось у ніш починає грати на флейті.
Я пройшов ретельне навчання. Мого апетиту не псує ані присмак зіпсутого м’яса, ані каламутне пиво, ані чорні обідки під нігтями чоловіка, що сидить навпроти, ані жирна підлива, що склеює ріденьку бороду воїна, що сидить поруч. Його обличчя сильно спотворене — він майже не має нижньої щелепи, а аж до самої вилиці тягнеться нерівний, рваний шрам, напевно, від сокири.
Я з’їв би пристойної плескавиці.
Із сиром.
— Ти, схоже, божевільний, якщо самотою подорожуєш Пусткою Тривоги, мандрівцю.
— Я тут чужинець і не знаю, що таке Пустка Тривоги. Шукаю кількох своїх і йду світом, не розпитуючи, як інші називають ліси і пагорби, які проминаю.
— Як тебе кличуть?
— Вашою мовою це звучало б як Ульф Ніт’їсефні, — відповідаю я. У них імена не завжди мають значення, вони родові. А ось прізвиська індивідуальні і формуються майже як індіанські імена. Я хотів зберегти власне ім’я. «Вуко» хорватською означає «вовк», але, на жаль, «вуко» на одній із тутешніх говірок — це пташиний послід. Моє ім’я переклали норвезькою: Ульф — це те саме і, на щастя, мовою Узбережжя нічого не означає і звучить трохи краще, ніж «гуано».
— У молодості я вдосталь помандрував, — каже Грисма. — Може, був і в твоєму краї, прибульцю. Як він зветься?
Я усміхаюся.
— Мій край — Хорватія, — кажу нахабно і бачу, як витягується його обличчя. — Він так далеко, що над ним світять інші зірки.
— А чи бував ти в країні, яку ми звемо Амістрандом?
Амітрай. Їхній ненависний ворог. Я спльовую на землю й піднімаю кулак, бурмочучи ім’я Гінда. Вони дивляться задоволено — я правильно відреагував. Вони мене що, за дурня тримають? Адже якби я був амітрайським шпигуном, учинив би так само.
— Я бачив її, — відповідаю коротко. — І не хочу побачити знову.
Не знаю чому, але коли подорожуєш чужими країнами, то після повернення люди перш за все запитують: «Що ти там їв?» Я й сам зазвичай про це питаю. Схоже, кулінарні відмінності найкраще розповідають про чужу культуру. Втім, може, так воно і є.