— Хто?
— Умів зробити так, щоби речі ставалися. Колись таких було багато, але зараз їх уже не лишилося. Люди кажуть, вони одне одного повбивали. А решту потім інші добили. Деякі такими народжуються, але краще їх виганяти. Кажуть, вони ведуть за собою холодний туман.
— Чому?
— Це ті, хто викрав пісні богів. Пісні, що вміють лікувати, вбивати або впливати. Різні. Один знає одну, а інший — десять. Коли боги про це дізнаються — насилають туман, щоб він знайшов його. Так було і з цим. Він небагато вмів, але цього вистачило. Пробув два дні і пішов. А потім прийшов холодний туман і з’явилися Пробуджені. Туман прийшов за ним.
— А що він зробив? — обережно запитав Драккайнен.
— Говорив усіляке. Я бачив тільки, як він запалив вогонь блискавкою з руки і їв пісок з водою.
Блідий, високий, з довгим чорним волоссям… Ван Дікен, подумав Вуко. Ван Дікен із запальничкою і порошковим супом. Але де інші?
Палений Гнів хитався за столом, а його зміїні маленькі очі помутніли. Знизу навіть з’явилася вузька смужка білків.
— Не можна про це говорити. Вночі. Злий час… Війна богів…
Усе це трохи нагадувало невдале сільське весілля. Незважаючи на всі зусилля, частина людей вже засинала. Фізіологія і алкоголь починали брати гору. Вони скручувалися в клубочки під стінами, падали обличчями на стіл між кістками, калюжами пива і залишками овочів. Ще тверезі і притомні присувалися ближче до вогнища, де тліли і шипіли від крапель дрібного дощу дрова. Драккайнен роззирнувся в пошуках чергового ймовірного інформатора, з острахом констатуючи, що повсякденність середньовіччя — це примарна, всеосяжна нудьга.
Тут не було чого робити. Можна було сидіти над пивом, розповідаючи одне одному якісь історії. І все. Крім цього був іще страх.
Усі тривожно вглядалися в темряву за дверима, намагаючись тримати зброю під рукою, навіть під час сну. Нервово здригалися крізь сон, як дикі звірі, часом прокидалися й роззиралися навколо переляканими очима, а потім засинали знову. Нудьга і страх. Довгі періоди монотонності, що перериваються короткими спазмами жаху і страху.
З’явився Ван Дікен. Що він тут робив? Куди пішов?
— Стирсман хоче говорити з тобою, — це був той старий, який по нього вийшов. Подорожній уже знав, що його звуть Нулле Сплячий-Ha-Льоду. Він став навпроти Драккайнена і похилився над лавкою, обгризаючи кістку. Розвідник узяв ріг, до якого вже встиг звикнути, і пішов за старим, намагаючись не наступити ні на кого з тих, хто дрімав на лавках і під ними, пробираючись між тими, хто ще намагався розмовляти.
За цим кращим кінцем столу, де сидів владика, розваги були ще гірші, ніж в інших місцях. Королева сиділа рівно, ніби палицю проковтнула, і дивилася скляними очима прямо перед собою. Молодик зневажливо жував маленькі шматки м’яса, а хлопчисько дрімав, зарившись у хутро, що накривало плечі матері.
Сам Грисма дивився з-під кошлатих брів і щомиті плямкав губами.
— Скоро осінь, — раптом мовив він. — Куди піде прибулець, у якого нікого немає? Ані даху, щоб сховатися, ані вогню, щоб зігріти руки, ані страви в казанку. Залишайся з нами. Я дам тобі дружину і будинок. Їх у мене більше, ніж чоловіків, які могли б розводити там вогонь. Дам тобі золота. Стань поруч зі мною, Подорожній ночі, підтримай слабку руку старця. Разом ми відженемо Пробуджених, і тоді туман відступить.
— Ніхто не може стати на шляху призначення, — відповів Драккайнен. — А моє призначення — це похід. Я не можу грітися біля вогнища або жити під дахом, поки не знайду четвірки божевільних чужинців зі сліпими риб’ячими очима. Така воля богів.
«Коли розмова піде не так як тобі потрібно, звертайся до вищих сил», — радили йому.
Шалений Крик скривився.
— Ти сам казав, що твої боги далеко, під іншими зірками. І сумніваюся, щоб тут, на землях наших богів, вони мали свою силу. Зараз, коли боги ведуть війну, а світ збожеволів, ніхто розважливий не замислюється про таке. Хто знає, чого вони можуть хотіти? Навіщо тобі шукати щось, чого вже немає? Може, кістки тих, хто тут пройшов, уже давно гниють на тракті.
— Це не тільки справа богів, — таємничо відповів Вуко. — Ті чужинці пройшли твоїми землями. Мені казали, що один тут був. Високий Пісенник із риб’ячими очима.
— Був час, коли трактом вешталися подорожні. Приходили і йшли собі. Невідомо звідки, невідомо куди. Тепер приходять лише Пробуджені. Якщо не залишишся з нами, одного разу вони перетнуть частокіл. Не буде більше садиби Шаленого Крику. Залишаться лише згарища, кістки й ворони. Лишися. Лишися хоча б до весни. Навчи нас убивати дітей холодного туману. Одного ти здолав.