— Готовий.
— Ти вже на транспортній рейці, наближаємося до камери скидання.
— Зрозумів.
Усю дорогу Контроль розпитує мене про процедури й показники приладів — мабуть, для того, щоб чимось мене зайняти. Це все-таки не шатл.
Це капсула скидання. Я — вантаж. Я ні на що не маю впливу. Старт і посадка відбуваються автоматично. Я повинен стиснути зуби на захисті для щелепи й пам’ятати про дихання. Як варіант, розслабити м’язи, думати про Європу й намагатися знайти у цьому всьому хоч щось позитивне. Це все.
Щось на кшталт пневматичної пошти.
— Як почуваєшся, Ніт’їсефні?
Ніт’їсефні — Нічний Подорожній. Моє кодове ім’я. Так воно звучить на горловому діалекті Народу Узбережжя. Окрім мене, може ще з двісті осіб знає цю мову. Я впізнаю цей голос. Це Льодовик. Шеф місії. Приємний чолов’яга, на вигляд добрий гуманітарний професор філософії якогось серйозного університету. А насправді безжалісний, як змія, диявол, який спокусив мене взяти участь у програмі. Тепер він вирішив, що повинен попрощатися особисто. Це точно має справити на мене позитивне останнє враження.
— Як посилка, шефе.
— Буде, як у лунапарку, тобі сподобається.
Коридор, яким суне мій кокон, освітлює флуоресцентне світло ламп, за мною закриваються перегородки.
Я сам цього хотів.
Я не бачу зірок.
Я не бачу планети, яка за мить стане моїм єдиним світом.
Коли відкривається перегородка скидальної камери — все опиняється внизу, під капсулою. Я можу дивитися на стіну, яку періодично заливає помаранчевим світлом лампи тривоги.
Чую галас у навушниках. Контроль перевіряє останні параметри, пихата сука починає відлік секунд. Що за голос? Ображена валькірія в переддень менструації! Сподіваюся, ніколи її не зустріну.
— Хочеш щось сказати?
— Я невинний.
Останній звук мого світу — це тріск стикувальних колодок, що просковзують панциром, і стишений гуркіт запуску.
Я не готовий…
Потім немає жодних звуків ззовні, окрім голосу в навушниках. Я вичавлюю із себе радісний, ковбойський крик і падаю.
Така безцеремонна поведінка — це традиція. Я ж молодецький, крутий і незнищенний.
Насправді мені це починає подобатися.
Майже нічого не видно. Усе вирує, зірки розмазуються у зигзаги, лише одну мить я бачу «Манту», що висить на небосхилі, як широкий накінечник кебірийської стріли. Вона моментально стискається й перетворюється на чергову зірку, яку не відрізнити від інших. Прощавайте, податки, процедури й правила. Прощавай, цивілізаціє. Прощавайте, свята, гот-доги й лікарні. Прощавай, Земле. Прощавай, солодка Європо. Нехай твій бик понесе тебе до ясної холери!
Кінець.
І чорт вас усіх забирай.
Я намагаюся дихати нормально, але складається враження, що кишки протискаються крізь горло. Шкіра на обличчі розтягується в якійсь страшній гримасі, і я починаю сліпнути. Я відчуваю, як кров відпливає з пальців, як німіють ноги.
На трикутному візері досі бачу відбиток красивих губ Дейрдре з Дерри. Кривавий слід поцілунку залишається зі мною, допоки його не знищить кокон лютого вогню, який розцвітає навколо капсули.
На мене ніхто не чекає. Висока скеля на березі моря порожня аж до самого горизонту. До самого кінця зрідка порослих покрученими кущами солоних боліт, де маячить темна смуга лісу.
Повне безлюддя. Це добре. Якби хтось тут з’явився, я мусив би його вбити.
І це не жарт.
Місія цілком таємна. Офіційно нелегальна. Увесь цей світ охоплює цілковитий карантин. З моменту провалу дослідницької програми — карантин абсолютний. Перша антропоїдна цивілізація в усьому дослідженому космосі. Безцінна. Вони не можуть дізнатися, що не одні в космосі. Нам не можна порпатися в їхній культурі, що б вони не робили. Хто ми такі, щоб вирішувати… ну і таке інше. Усе, що я роблю, саме моє існування, ґвалтує всі правила, урочисто видані Брюсселем. З точки зору ідеології невтручання Льодовик — злочинець. Він ризикує викликати культурний шок, щоб врятувати кількох людей. І, може, прагне дізнатися, що тут відбувається.
Це проти директив.
Мені це аніскільки не заважає.
Я приземляюся з точністю до метра за якихось п’ятдесят метрів від прірви. Парашут типу «крило» і гравітаційні маневрові двигуни.
Чекаю п’ять хвилин, поки оболонка охолоне настільки, що можна буде вийти, а потім відчиняю засуви й відстібую паси.
Капсула, що стоїть у центрі кола з випаленою травою, схожа на тріснутий фрукт.
У мене мало часу. Я не можу милуватися видами. Сліди мого перебування тут мають зникнути якомога швидше.