Драккайнен остовпів.
Зараз треба було поставити одне з мільйона питань, які крутилися в його голові, але він не знав, яке саме.
Смикнула застібку, і хутра, в які вона була загорнена, впали на підлогу. Королева задерла спідницю і лягла на спину на краю помосту, широко розвівши ноги. Простягнула до нього руки:
— Візьми мене.
— Ти хотіла мене вбити.
— З того часу, як він пішов, кожні дев’ять місяців я народжую дитя, хоча й не буваю вагітною. Вони бояться. Стара наказує відносити їх потай до лісу. У холодний туман, щоб вони помирали. Але вони повертаються. Йдуть до свого батька. Одного дня вони помстяться мені і заберуть із собою. Я належу йому. Не хочу, щоб все закінчилося. Візьми мене, я хочу народити більше дітей холодного туману. Одного разу стара мене вб’є. Стільки років вона прикидалася Відаючою, і тільки він показав, чим вона є насправді.
«Що Ван Дікен тут наробив?» — розпачливо подумав Драккайнен. Чарівна ситуація. Йому було цікаво, скільки людей в історії, потрапивши в аналогічну ситуацію, змогли вигукнути перед смертю: «Королю, це не те, що ти подумав!»
— Ти повинен мені відплатити. Дай мені дитину замість тієї, яку ти вбив.
— У тебе була дитина від Ван Дікена?
— Від кого?
— Пісенник із риб’ячими очима. Це він наказав тобі мене вбити?
— У мене було багато дітей від нього. І ще буде. Від нього і від тебе. А його звали Акен.
Акен. Ієронім ван Акен, якого називали Босхом.
І діти холодного туману. Народжені без вагітності і віднесені до лісу.
Зрозуміло.
Темрява лазні маскувала всі відразливі дрібні відмінності. Вузькі крила носа. Повні чорноти коров’ячі очі. Волосся, що росло на зашийку і на верхній частині плечей, немов кінська грива. Довгасті вуха. Інші дрібниці, які робили з неї не-людину. У темряві вона була просто жінкою. Мала холодні руки і мокрі стопи.
Трохи пахла кінським потом, трохи — мускусом і кислим молоком. Чужа. Нелюдська.
Він міг би її взяти.
І усвідомив, що міг би і вбити її, якби йому спала на думку така забаганка.
Міг би зробити що завгодно. Убити Грисму і правити замість нього. Керувати натовпом божевільних, вошивих дикунів, що надихалися галюциногенними випарами. Або повбивати їх усіх і вирушити далі. Над ним не було ані закону, ані релігії. Нічого. Він був тут один. Міг робити все або нічого. Обидві можливості здавалися досить нудними і не могли мати ніяких наслідків. Світ нігілізму.
Він глянув у її широко розплющені коров’ячі очі, розтулений рот, повний дрібних зубів.
Королева…
Йому захотілося сміятися.
Це непрофесійно.
— Іди сюди… — простогнала вона.
Раптом ізнадвору щось зашуміло. Рипіння дверей, тупіт багатьох ніг, вереск. Щось із гуркотом перевернулося, собаки люто загавкотіли.
Вони відскочили одне від одного. Драккайнен схопив штани, вскочив у чоботи, абияк оповив халяви ременями, натягнув на голову шолом і з одним поручем у зубах глянув на королеву, що скрутилася на помості й дивилася на нього вологими очима, немов переляканий щурик.
За дверима загримів лютий рев. Протяжний, аж тіло вкривалося сиротами. Такий же видавав королевич під час поєдинку.
— Шалений Крик… — прошепотіла вона. А потім вишкірила зуби в божевільній посмішці. — Ідуть мої діти! Ти їх покликав! Наближається холодний туман!
Драккайнен зміряв її важким поглядом, досі стискаючи наручні щитки в зубах, і різко відчинив двері.
На майданчику панував повний хаос. Можна було побачити воїнів у шоломах, але без штанів або повністю одягнених, але без зброї. Люди безглуздо кидалися увсебіч, тулячись одне до одного. Запалили смолоскипи вздовж частоколу. Площу залляло миготливим світлом, немов від пожежі. Мокрі смолоскипи сипали іскрами і диміли, хтось перечепився об бочку, хтось викрикував якісь накази, але його ніхто не слухав. Над усім цим лунало понуре гудіння рогу.
Драккайнен знайшов невимощений шматок площі і встромив меч у землю, після чого засунув пальці в отвори шкіряної рукавички, з’єднаної з поручем.
— Що за балаган… — пробурмотів невиразно хорватською, затягуючи зубами ремінці. Ударив долонею об обладунок, вийняв меч і засунув його під пахву. — Посеред ночі… А в мене побачення в самому розпалі… З королевою, piczku materi…
Хтось вискочив позаду. Вуко вдарив його в груди розкритою долонею, згріб за кольчугу, притягнув до себе: