Я відстібаю ремені, дуже повільно кладу на землю речі та сідло. Мені стає гаряче. Уся упряж — в одній із торб. Гарячково намагаюся згадати, куди ж я подів мотузки. Відкриваю торбу, повільно перебираю різні предмети, не зводячи очей з тварини.
Кінь невпевнено пританцьовує на дивній галявинці, в колі пригнутої до землі посивілої трави. Я повільно простягаю долоню і торкаються її. Схоже на таємниче коло на полі, але трава просто вкрита памороззю. Хрустить під трипалими копитами, немов скло. Такий круглий заморозок з конем посередині.
Схоже, він так само здивований і охоплений панікою, як і я. Притискає вуха до голови, видає дивні буркотливі звуки. Не знаю, що вони означають, мене вчили на нормальних, земних конях.
Нарешті я знаходжу мотузку і роблю петлю на одному кінці, після чого протягаю решту крізь неї і роблю ласо.
Тварина видає нервове пронизливе бурчання і відбігає трохи, але лише на край галявини, немов боячись її залишати.
Ми кружляємо, як на арені. Я рухаюся повільними, майже гіпнотичними кроками, одночасно складаючи мотузку широкими колами, рівно, виток до витка, так як мене вчили. Петлю на кінці широко розтягую і складаю в пальцях так, щоб можна було виконати широкий круговий оберт над головою і кинути. Кінь не спускає з мене очей, тупцює боком і намагається триматися якнайдалі.
Це не дикий кінь. Хтось обрізав йому роги — закоротко, але може, не настільки, як я це зробив би. На боці видно випалений знак, схожий на грецьку «фі»: коло, перекреслене вертикальною лінією. У мене немає часу досліджувати галявину або замислюватися, звідки вона тут взялась. Зараз найважливіше — це кінь. Якщо вже доля, бог або тутешні божки дають мені в руки скарб, я маю намір ним скористатися.
Увесь час я ласкаво до нього звертаюся хорватською, польською, фінською і мовою Узбережжя. Він стриже вухами і неохоче гиркає, але не дозволяє мені підійти. Мене вчив індіанець. Денні Три Пера. Заклинач коней з Вайомінгу. Вчив мене терплячості, розумінню складної психіки стадної тварини і того, як добиватися ласкою довіри.
Але то були тварини з Землі. Крім того, у Денні був час. Багато часу. Океан часу. Він міг дозволити собі терплячість. А в мене часу немає.
Ми кружляємо галявиною. Я не знаю як довго. Тут необхідний добрячий терпець.
Мені необхідна підтримка.
Він був упевнений у кидку. Цифрал малював перед його очима траєкторію, якою полетить петля, залежно від положення руки і напруження м’язів. Сяюча крива пливла то вгору, то вниз, часом накладалася на кінську шию, а часом ішла в бік.
Драккайнен сконцентрувався, мотузка зі свистом кружляла у нього над головою. Кінь мотнув головою, наче собака, і вищирив зуби.
Було схоже на те, що він вирішив просто чкурнути з кола. Тож Вуко рушив боком, щоб заступити йому дорогу до річки і тракту.
— Гарний коник… Дуже, дуже гарний коник, — бурмотів він то рішуче, то ласкаво. Вирішив, що більше немає на що чекати, і кинув. Ласо прошипіло в повітрі, як змія, кінь притиснув вуха і рвонув раптовою, панічною риссю просто на Подорожнього.
Ривок ледь не вирвав йому зап’ястка. Що гірше, струс відчувся ще й у кісточці, і Драккайнен упав на землю. Тварина з переляканим вереском потягнула його по мокрій, вкритій інеєм траві, намагаючись, схоже, дістатися до дороги, а це означало б, що Вуко протягнуть по камінню і скелях.
Наскільки міг, підтягнувся на мотузці, після чого послабив її, намагаючись перекинути ноги вперед. Ривок поставив його на ноги, але за мить він знову впав.
Врятувало лише те, що придушений скакун вирішив зупинитися на мить, встати дибки, а потім струсити послаблену петлю.
— Поганий кінь! Дуже поганий кінь! Поганий кінь! — кричав Драккайнен, випльовуючи траву. — Тобто, не кінь, а цей… північний олень якийсь… або лань… Чорт тебе знає, поганий олень! Дуже погана верхова тварина невідомо якої породи! Поганий окапі! Бридкий жираф!
Обв’язав мотузку навколо стовбура і сів, щоб перевірити, що лишилося від його кісточки. Перший етап було пройдено.
Скакун шарпав мотузку, смикався, вставав дибки і взагалі всіма доступними способами демонстрував, що йому не подобається ця ситуація, він не в захваті від поведінки Драккайнена і дуже ображений.
Та на разі це не мало жодного значення.
Вуко приготував усе необхідне, неспішно й методично розклавши упряж у траві: вузду, віжки, сідло зі складеними зверху попругами, короткий чепрак.
«Треба підходити повільно і спокійно, — пояснював Три Пера. — Тварина не повинна бачити, що ти боїшся. Це найважливіше».