Спочатку потрібно було підійти. З широко розкинутими руками, щоб здаватися якомога більшим і зайняти якомога більше місця. Повільно, але впевнено. І весь час говорити.
Заспокійливим тоном.
Кінь знову почав шарпати мотузку і смикатися. Звуки, які він при цьому видавав, більше нагадували ричання верблюда і вереск свині.
Потрібно говорити. Ласкаво й терпляче.
Якщо йдеш, то повинен підходити. Не можна відступати. Якщо простягнув руку — повинен доторкнутися. Повинен показати, хто тут головний. Саме в цю мить усе вирішується, раз і назавжди. Тварина не може отримати переваги ні на мить. Раз утратиш обличчя — і все. Станеш підлеглим назавжди. Але не смикай і не бий. Це поганий метод.
Він простягнув долоню до великої голови. Кінь сіпнувся, дико заводив очима і клацнув зубами, а потім спробував встати дибки, але натягнута мотузка не дозволила йому цього зробити.
Драккайнен миттю ухилився від щелеп, а потім торкнувся шиї коня. Така увага мала заспокоїти тварину.
Вуко гладив велику голову, знаючи, що встигне відскочити перед атакою.
Один із індіанських секретів — легенько подути коню в ніздрі. У стаді це знак прояву симпатії. Пробуджує відчуття дружби і довіри.
У зовсім іншому світі. Із зовсім іншими тваринами.
Вуко не помітив, чи це дало якийсь результат. Принаймні його не вдарили.
А зараз смаколик. Він вирішив перевірити, чи смакуватиме тварині сухарик.
Коли підходив удруге, кінь смикався вже менше, повертався боком, бурчав і тряс головою, але бити копитом вже не намагався.
— Гарний кінь, гарна конячка… Гарна, гарна тваринка, — у Вуко склалося враження, що він скоро захрипне. Повторював це без упину вже добру годину.
Сухар був дуже уважно обнюханий, а потім — із хрускотом змелений величезними щелепами — значно більшими, ніж у звичайних коней.
— Добре, — сказав Драккайнен. — А зараз зерно. Взагалі-то мені це не подобається, але так має бути, тож давай уже покінчимо з цим. Немає виходу, мій любий. Я мало розуміюся в об’їжджуванні антилоп і ковбой з мене ніякий. Я просто пройшов курс: улюбленцем індіанця я не був і особливого таланту не мав.
Він відкрив сховок у шкіряних закутках торби, знайшов шприц і три зерна, що лежали в металевих ампулках.
— Боляче не буде, — запевнив він скакуна, відкриваючи шприц і розкручуючи ампулку. — Я сам пройшов через щось подібне і досі живий.
Зерно плавало в ємності, як слизький зеленуватий пуголовок. Драккайнен засунув туди шприц і почав накачувати повітря мірними рухами поршня.
— Якби ми мали більше часу, — пояснював він, — якби я вмів говорити з кіньми або принаймні краще знав твою біологію замість загальних, недбалих і неточних дрібниць, які в нас були… Але є, як є.
Він зітхнув і підійшов до жеребця, ховаючи лискучий шприц у руці.
— Почуваюся жахливо, — запевнив він тварину, лівою рукою погладжуючи її голову, а потім чорний ніс. Кінь забурчав, що прозвучало майже приязно. Драккайнен зітхнув, підвів другу руку, впевненим рухом увіп’яв тварині кінчик шприца в ніздрю і натиснув поршень.
Кінь жахливо вереснув і став дибки, а потім різко смикнувся, натягуючи мотузку. Драккайнен відскочив, уникаючи потужного удару в голову, і перекотився по траві. Ласо врізалося в шию тварини і кінь, замість того щоб ревіти, захрипів. Його очі вилізли з орбіт, на морді проступила піна. Не в змозі до нього підійти, щоб зняти зашморг, Вуко дістав ножа й обрізав мотузку біля стовбура дерева. Кінь рвонув, немов ракета, брикаючи то передніми, то задніми ногами, перескочив через низький чагарник і погнав у ліс.
Драккайнен сховав ніж.
«Але ж я сучий син, — подумав із подивом. — Почуваюся так, наче зарізав дельфіна».
Він повернувся і остовпів. У його сумках порпалася велика, розміром із гусака, чорна птаха з величезною головою і потужним, як вістря льодоруба, дзьобом.
— Це неймовірно! — гаркнув Драккайнен з приголомшеним обуренням. — Забирайся геть!
Птах схилив голову, дивлячись на Драккайнена, блиснув білими повіками, після чого хамським і хрипким тоном, але абсолютно чітко повторив:
— Забирайся!
Розкидав дзьобом розсипані речі й знайшов шматок сушеної ковбаси, який відразу ж і проковтнув, не звертаючи уваги ні на крики, ні на дикі стрибки Подорожнього. Драккайнен мчав через галявину, вигукуючи найгірші фінські лайки, але, припадаючи на хвору ногу, не мав жодного шансу. Птах дзьобав купу його речей, які тепер виглядали так, немов по них рубанули киркою. Коли підвів голову, з його дзьоба стирчала маленька трубочка, що відблискувала металом.