Треба дістати все обладнання, яке я повинен забрати з собою, скласти парашут і заштовхати його в люк, а тоді нав’ючитися всіма цими речами й запустити відлік.
Треба відійти на пів кілометра. Це дистанція, яка відділяє мене від вапнякових скель під лісом. Це добре. Вони захистять мене від уламків.
Речі переношу по черзі. Напхані торби, сідло, мішок, зброю. Повітря холодне й чисте, освітлене несамовитим яскравим світлом заходу сонця. Це єдина чужа планета, яку я бачив наживо. Як і більшість людей, я ніколи не покидав Землі. Передусім я якось не можу усвідомити, що все навколо таке звичайне.
Як своє.
Трава як трава. Рослини як рослини. Трошки чужі, але не більше, ніж у якійсь Бразилії чи Австралії. Небо над головою, захід сонця, морські хвилі біля підніжжя скелі виглядають цілком нормально. Як на полігоні Коста Верде. Як у домі під Сплітом.
Так, як скрізь.
Мені шкода парашута. Кількадесят квадратних метрів плівки — сильнішої й легшої, ніж будь-яка інша доступна тканина. Багато чудових мотузок з арахніду. Кожна могла б витримати вагу вола. Усе це за уламок секунди має випаруватися, а в мені місяці вбивчих тренувань виробили інстинкт сміттяра. Кожна річ, яку знайдеш, може стати у нагоді. Тому мені так складно розлучитися з парашутом. Змарную його, а невдовзі, мучаючись із якоюсь дешевою мотузкою, сумуватиму за ним.
Я піднімаю захисну кришку детонатора, повертаю ключ, вбиваю шестизначний код, а потім відводжу червону ручку, повертаю її й витягаю на всю довжину.
Нічого не відбувається.
Замість квадратних цифр зворотного відліку я бачу на екрані перелік машинних кодів, потім якісь значки й одне за другим — повідомлення про помилки.
Мені стає спекотно.
Це одна з таємниць цього світу.
Одна з тих, які я маю з’ясувати.
Мідґаард — це зона смерті для електроніки. Тут усі дорогі іграшки, якими ми оточені вдома від самого народження аж до моменту смерті, починають спочатку глючити, потім псуються, а під кінець просто помирають.
Перша експедиція не змогла навіть рушити. Рятівний шатл, який за ними вислали, після старту зміг лише вийти на орбіту, а потім вся електроніка відразу здохла. Навіть світло в кабіні згасло, а потім човен перейшов у режим дрифту. Мусили його відбуксувати. Усі вижили, але довелося викинути навіть наручні годинники.
Транспорт, яким сюди прибула остання експедиція, чекав у визначеній точці всього пів години. Коли повернувся — ледь не розбився об модуль материнського корабля.
Зараз я не знаю, чи детонатор спрацював і просто заглючив екран, чи саму команду самознищення було відхилено. Якщо я помиляюся, то сидітиму тут навколішках, сперечаючись з вредною клавіатурою, допоки гіпертермобарична боєголовка не оживе просто в мене під ногами.
Кінець місії.
Я відчуваю, як полотняна сорочка мокне. Нервово стукаю по мертвих клавішах, вводячи команду зупинки, а потім ключем перезавантажую прилад.
Він прокидається, але це триває довше, ніж мало б. Знову ключі, коди, пуск. Цього разу відлік починається, але деякі цифри виглядають дивно, немов літери чужого алфавіту.
Я переконуюся, що детонатор працює, і прожогом біжу в напрямку скель.
Щонайбільше за двісті метрів до мене докочується вибух.
Я побачив сліпучий відблиск і навіть не встиг упасти. Ударна хвиля змітає мене, мов цунамі, і тягне по бруду й мохах болота. У роті повно болотистої води, спина й одна рука печуть, мов їх облили окропом.
За пів секунди хвиля повертається. Повітря заповнює пустку в епіцентрі.
Висновок простий: детонатор активувався ще за першим разом.
Ледь устиг.
Навколо місця, де була моя капсула, лишилася тільки немов вигризена у скелі, напівкругла вирва й кільце обвугленої трави. Над усім цим підноситься гриб диму, схожий на мініядерний вибух.
І наказав він спалити всі кораблі на узбережжі.
За кільцем скель, де я склав своє обладнання, сідаю на пласкому камені й опираюся спиною на граніт. Я дивлюся на небо, що поволі темнішає, і слухаю чужі, сумні голоси птахів.
У нашому світі складно знайти пустку, де не буде нічого, крім природи, неба над головою й людини, що сидить на камені. Людини, що підкоряється тільки тому закону, який має у серці. Усе моє життя, куди б я не пішов і що не робив би, мене контролювали мільйони правил. Тисячі чиновників унормовували кожну мою думку і кожен вчинок. На все були приписані процедури. Мною постійно хтось опікувався і намагалися захистити від будь-якого ризику. Все своє життя я почувався так, ніби мені дванадцять років, а навколо — мільйони батьків.