Тут мною ніхто не опікується. Я можу напитися, вивихнути ноги, висадити себе в повітря термічним обладнанням або впасти до якогось колодязя. Усе на власний розсуд.
Боже, яке полегшення…
Під купою речей лежить пласка пластикова пляшка пальонки «Монастир». Я роблю великий ковток, але спочатку ллю трохи на долоню і притискаю її до землі. Пожертва для Гінда, бога воїнів. Зараз Узбережжя Вітрил — це моя єдина Вітчизна. Я відчуваю смак слив, що росли по інший бік космосу, десь під Рієкою. Смак сонця Адріатики, яке звідси здається лише блідою зіркою всередині неістотного сузір’я, що називається Долонею. Неймовірно далеко. Цього не можна навіть уявити. Людина не вміє думати космічними категоріями. Мене попереджали про це. Це страшне відчуття.
Здуріти можна.
Немов хтось, хто погоджується на щось подібне, може бути нормальним…
Я розкладаю свої скромні пожитки. Кожен предмет знаю напам’ять, тисячі раз тримав їх у руках, вмію все скласти й розкласти навіть уві сні.
Спочатку я не розумів, навіщо це все. Гадав, що в мене має бути нормальна зброя. Хоч би пістолет. Я можу нагадувати тубільця, це зрозуміло, але навіщо брати на роботу цілий штаб, який під керівництвом ксеноетнологів шиє мені чоботи зі спеціальної модифікованої шкіри за допомогою клонованих зв’язок, коли я можу взути якісні військові чи туристичні чоботи за п’ятдесят євро? Яка різниця? Я увійду в легенди як Той, Хто Мав Магічні Чоботи й зміню культуру цього світу?
Чому мені не дозволили взяти труси? Я огорнутий тонкою полотняною хустинкою, немов пелюшкою. Це не так вже й складно… Зав’язуєте мотузком на поясі, потім прямокутний шматок тканини, що висить ззаду, складаєте так, щоб вийшли два трикутники, й протягуєте між ногами, а потім кінчик засовуєте під мотузку й вивертаєте назовні. Просто.
І незручно.
У мене стільки речей, що ними можна було б нав’ючити коня, але треба якось із цим усім рушити. Мене навчили обходитися без спорядження, але невідомо, скільки я тут пробуду. Кожен предмет збільшує мої шанси на виживання.
Мене визнають загиблим в експедиції, якщо не знайдуть за рік на цьому самому місці або якщо я не подам ознак життя.
Електроніка здихає відразу ж, але біонічні системи якось виживають. Мене це не дивує. Зрештою тут чудово почуваються і люди, і звірі.
Я витягаю пакунок з радіоларією. Моя забавка. Моє звірятко.
Мій передавач.
Металевий циліндр, вкритий плутаниною орнаментів. Я натискаю кілька зображень у потрібній послідовності — голову змії, листок клену, колесо воза, око жаби. Внутрішній контейнер із сичанням висувається, радіолярія безвольно підіймається у зеленуватому гелі, немов велика медуза. Щупальця вільно звисають, капелюхи антен закривають купол, по склоподібному тілу пробігають лише маленькі вогники — відблиски люмінесценції. Передавач перебуває в напівсні й очікує свого часу. Колись я буду змушений викликати допомогу, доповісти про закінчення місії чи скласти свій останній рапорт, і тоді радіоларія прокинеться. Вона відправить моє повідомлення прямо на супутник спостереження і, ймовірно, це коштуватиме їй життя.
Під час навчань виявилося, що для цієї подорожі я повинен одягнути повний обладунок на себе. Інакше я не впораюся з усім цим. Він не важкий, але дуже незручний, якщо його зняти. Займає весь пузатий мішок, а в мене ж іще сакви, скручений плащ, зброя, щит і сідло. Якби це була оригінальна місцева зброя, то я ледь міг би пересуватися з усім цим. Та завдяки сучасним матеріалам, які правдоподібно вдають ковану сталь, плетені ремені й затверділу шкіру, усе це, разом із шоломом, важить усього дванадцять кілограмів. Повний комплект екіпіровки воїна з Узбережжя вдвічі важчий. Я вдягаю наколінники, поручі, кольчугу, латний нагрудник і шолом. Пристібую ремінь зі зброєю і вперше витягаю меч на цій землі.
Його було створено в майстерні Нордланд, яка виготовляє бойові гравітаційні гелікоптери. Меч не схожий на меч Людей Узбережжя — він довший, має вдвічі довше руків’я без виразного навершя, квадратну щитовидну гарду і односічне мономолекулярне лезо. Формою він трохи завдячує шінобі кен, мечу найманих убивць давньої Японії. Я волів би мати самурайську катану, але мій інструктор із боротьби за допомогою кількох болісних прикладів довів мені, що це дурна забаганка. Зате я отримав більш універсальну зброю, яку можу використовувати в кількох різних стилях — тримаючи щит, однією рукою чи двома. Можу фехтувати, вести бій у стилі кенджюцу або рубатися як воїн ордену тамплієрів.