Я гадав, що це зробило з мене психопата, і відразу побіг із цим до Льодовика.
Мене обстежили. Цифрал просто поставив мені фільтри. Я вмію кохати, бажати, співчувати. Мені може бути сумно. Я можу боятися. Вищі почуття лишилися. Але негативні емоції більше не можуть взяти наді мною верх.
Льодовик застерігав, що це може мене вбити. Що в такому разі у мене має бути вдвічі більше розсудливості, ніж у інших, бо ці механізми — переляк та паніка — це природні запобіжники інстинкту самозахисту.
Але від певного часу в мене його й так мало. Найліпший доказ цьому — те, що я погодився взяти участь у цій місії.
Є й погані сторони. Часом прискорені реакції взагалі недоречні. Коли гіперадреналін наповнює кров — можна пробити рукою двері, які хотів просто відчинити, і водночас зламати собі кістки. Звуки занижені на кілька октав і слабо чутні. Не дай Боже в такому стані ляснути в долоні. А просто вхопившись за шнурок, можна обрізати собі пальці.
Усі, хто навчався в замку Даркмур, після активації цифралу боялися торкатися жінок. Бо врешті-решт це теж можуть бути емоції.
Ми розповідали одне одному легенди про те, як якийсь командос у момент пристрасті нібито розірвав дівчину на шматки.
Утім, у групі були й дівчата. Дві.
Про те, що відбувається, коли зустрічаються двоє осіб із імплантом, теж ходили легенди.
Як про нас із Дейрдре.
На щастя, це були лише легенди.
Коли цифрал наділив мене даром мов, у свій вихідний я пішов до пабу в Аксенгіллі й не зміг замовити пива. Белькотів якусь мішанину з мови Узбережжя та кебірийської, вставляючи хорватські, фінські та польські прокляття. Потім усе відрегулювалося.
У свою чергу, нікталопія здається зручною, поки різко не виходиш із темряви на світло. Зіниця реагує миттєво, цифрал теж, але малюнок на сітківці лишається ще на кілька хвилин. Якось уночі Дейрдре полізла до холодильника, підсвічуючи собі очима. Відчинила дверцята. Зір повернувся до неї лише після сніданку.
З іншого боку, дуже допомагає усвідомлення, що за потреби можна схопити рукою стрілу або поцілити ножем в осу на пні.
Моє завдання — збір інформації. Моя головна зброя — це мозок.
Мене цьому вчили. Але фізична перевага дає зовсім іншу психічну установку.
Сонце сідає. Я брьохаюся в багнюці, ступаючи біля стовбурів сухих дерев, стрибаю по валунах і камінню, балансуючи з пірамідою вантажу на карку. Сорочка під обладунком, кольчугою і каптаном просякла потом. Спина, обпалена вибухом, пече несамовито. Темний густий ліс, справжня стіна зарослих мохом стовбурів, маячить вже за декілька метрів. Я зупиняюся на вогкому килимі моху, дивлюся ще раз на морський горизонт над краєм скелі і активую цифрал.
Уже спадала рання сутінь, коли Вуко Драккайнен зайшов під дерева. Ліс був неприємний. Низький, сплутаний, повний кволих дерев із покрученими стовбурами, порослими бородатим лишайником. Десь у гіллі кричали птахи.
Драккайнен ступав розміреним, ритмічним кроком, однією рукою підтримуючи руків’я меча, а іншою — стабілізуючи розміщене на загривку сідло, що чіплялося за гілля. У цьому лісі не було стежок. Дерева, що померли від старості, попадали в підлісок, перегороджуючи дорогу, або чіплялися за крони сусідніх дерев і так висіли, плутаючись гілками, обростаючи грибами і лишайником, аж поки не струхнуть. Справжні джунглі.
За годину він заміряв швидкість руху і зрозумів, що до розташованої за вісім кілометрів дослідницької станції добиратиметься ще принаймні дві години.
Звичайно, існувала ймовірність, що, діставшись до місця, він отримає чай і бутерброд із дичиною. «Ми навчилися робити місцевий хліб! Думали, що вже ніхто за нами не прилетить». Тоді місія буде завершена за два дні, не враховуючи часу, який пішов на планування, навчання й підготовку.
Дорога затягувалася. Ліс був монотонним і нудним. Однакові чорні покручені стовбури та неохайні гірлянди лишайнику, що хитався від вітру. Смерділо мокрою грибницею, порохнявою і гостро, мускусно — дрібними гризунами.
Він поглянув на світ в інфрачервоному світлі. Трохи з нудьги, а трохи й тому, що хащі вже починали тонути в мороці. Підмальовані зеленим дерева не стали красивішими, проте можна було помітити схожих на маленьких капібар гризунів, що сиділи на землі, поблискуючи сріблом оченят, птахів, що стрибали по гілках, комах, що сновигали в повітрі, мов смугасті кулі, змій, що причаїлися в гущавині.
Цей марш затягнувся на три години, і, коли Подорожній дістався до місця, настала ніч. У пейзажі навколо нього нічого не змінилося. Просто в якийсь момент він зупинився і сказав: «Тут».