— Пані…
Вона вже не слухала. Йому здавалося, що вона впала майже біля його ніг, вичерпавши силу своїх слабких кулаків у боротьбі проти глухої стіни.
Колись один інженер на будівництві моста сказав Рів'єрові, коли вони вдвох нахилилися до пораненого на тому будівництві: «Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворено людське обличчя?» Ніхто з селян, для яких будували той міст, не погодився б задля скорочення дороги так жахливо спотворити людське обличчя… Але ж мости будуються… Інженер додав: «Спільна вигода складається з індивідуальних вигод, і тільки це виправдовує її». — «А проте, — відповів йому згодом Рів'єр, — хоча людське життя і найдорожче, ми завжди чинимо так, ніби є щось дорожче за людське життя… Але що?..»
Рів'єр подумав про екіпаж Фаб'єна і в нього стилося серце. Будь-яка діяльність, навіть будівництво моста, розбиває чиєсь щастя; і Рів'єр уже не міг спитати себе: " В ім'я чого?»
«Ці люди, яким, напевно, судилось загинути, — думав він, — могли б жити щасливо». Перед ним поставали обличчя, схилені перед золотими вівтарями вечірніх ламп. «В ім'я чого я вирвав їх звідти?» В ім'я чого він одірвав цих людей від їхнього особистого щастя? Хіба найперший обов'язок людини не в тому, щоб оберігати це щастя? І ось він розбиває його. Але ж рано чи пізно неминуче настає день, коли золоті вівтарі зникають, як марево. Старість і смерть руйнують їх ще безжальніше, ніж він. Можливо, є щось інше, міцніше, і саме його треба рятувати? Можливо, саме задля цієї сторони людського «я» і працює Рів'єр? Інакше його діяльність не виправдовує себе.
«Любов, тільки любов — яка безвихідь!» Рів'єр неясно відчував, що є якийсь інший обов'язок, вищий, ніж обов'язок любові. Власне, і тут ішлося про ніжність, але та ніжність — особлива. Він згадав слова: «Річ у тому, щоб дати їм безсмертя…» Де він це прочитав? «В самому собі безсмертя не знайти». Він уявив храм бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутні камені на вершині гори… Коли б не він — що лишилося б від могутньої цивілізації, яка вагою цього каміння давить, мов докір сумління, на сучасну людину? «В ім'я чого — жорстокості чи дивної любові — вождь давніх народів примусив юрби своїх підданців звести на вершині цей храм, який увічнив їх самих?» І знову Рів'єр у думках побачив, як у маленьких містах люди юрбами кружляють увечері навколо музичних кіосків… «Таке щастя — як кінська збруя», — подумав він. Вождь стародавніх народів міг не мати жалю до страждань людини, але смерть її мусила викликати у нього безмежний жаль. Смерть не окремої людини — він жалів увесь народ, який мало поглинути море пісків. І він змушував свій народ зводити хоча б каміння, якого не могла б поглинути пустеля.
XV
Можливо в цій, згорнутій учетверо записці — порятунок: зціпивши зуби, Фаб'єн розгорнув її.
«Зв'язатися з Буенос-Айресом неможливо. Я більше не можу навіть працювати ключем — іскри б'ють у пальці».
Фаб'єн, розсердившись, хотів написати відповідь; але тільки-но він на мить відпустив штурвал, як могутня хвиля пронизала тіло: повітряний вир підняв його разом з п'ятьма тоннами металу і кинув убік. Де тут писати.
Його руки знов зімкнулись на гриві хвиль і приборкують їх. Фаб'єн важко дихає. Якщо радист злякався грози і прибрав антену, Фаб'єн після посадки розіб'є йому пику. Треба будь-якою ціною зв'язатися з Буенос-Айресом. Ніби звідти, більш як за півтори тисячі кілометрів, їм можуть кинути в цю безодню рятівний мотузок, хоча б якийсь тремтливий вогник, хоча б нікчемне світло лампи якогось заїзду — воно, мов той маяк, показало б, де земля; але вогника ніде не було, і Фаб'єнові хотілося б почути принаймні голос, один-єдиний голос із того світу, якого більше немає. Пілот підняв кулак і помахав ним у червонуватому світлі кабіни, — він хотів, щоб той другий позаду зрозумів трагізм їхнього становища, але радист, схилившись над спустошеним простором, де лежали поховані міста і мертві вогні, так нічого й не зрозумів.
Фаб'єн послухався б будь-якої поради, тільки б хто крикнув йому. Він думав: «Якщо б мені сказали летіти по колу, я полетів би, і якби мені сказали летіти просто на південь…» Десь є землі, на яких панує лагідна тиша, і місяць кидає великі тіні. І над цими землями впевнено летять його товариші; вони все знають, вони самі вчені; схилившись над картами, всемогутні, летять вони під захистом ламп, чудових як квіти… А що знав він, окрім вирів і темної ночі, яка з швидкістю гірського обвалу гнала проти нього свій стрімкий чорний потік? Не могли ж люди покинути їх серед самих смерчів та вогняних спалахів у хмарах. Не могли. Фаб'єнові дали б наказ: «Курс двісті сорок…» І він узяв би курс двісті сорок… Але він — один.