«Отак до нас і проникає смерть: через оці послання, які вже не мають ніякого сенсу…»
Він подивився на Робіно. Цей недалекий і непотрібний зараз хлопець теж не має сенсу. Рів'єр майже грубо сказав йому:
— Що, я сам повинен знайти вам роботу?
Він штовхнув двері, які вели до кімнати секретарів, і загибель Фаб'єна раптом вразила його своєю очевидністю: Рів'єр побачив ті ознаки, яких не помітила пані Фаб'єн. На стіні висів табель і там, у колонці устаткування, як підлягало списанню, вже була карточка РБ-903 — літак Фаб'єна. Службовці, які оформляли документи для європейського поштового, працювали мляво, бо знали, що виліт затримується. З аеродрому по телефону вимагали інструкцій для команд, яким уже нічого було чергувати. Всі життєві функції були уповільнені. «Ось вона, смерть!» — подумав Рів'єр. Справа його життя зупинилась, мов той вітрильник, який ліг у дрейф під час штилю у відкритому морі.
Він почув голос Робіно:
— Пане директоре… вони були одружені тільки півтора місяця…
— Ідіть працювати.
Рів'єр усе ще дивився на секретарів і бачив за ними підсобних робітників, механіків, пілотів — усіх тих, що своєю вірою творців допомагали в його праці. Він подумав про давні маленькі міста, які, почувши про «Острови», збудували корабель. І навантажили його своїми надіями. Щоб усі побачили, як їхні надії розпускають на морі вітрила. Люди виросли, вирвалися з маленького світу своєї особистості, корабель приніс їм визволення. «Мета, можливо, нічого не виправдовує; але дія рятує від смерті. Завдяки своєму кораблеві ці люди здобули безсмертя».
Рів'єр теж боротиметься зі смертю, якщо він поверне телеграмам справжній зміст, черговим командам — їхню тривогу, а пілотам — їхню повну драматизму мету. Якщо його справа знову наповниться життям, як наповнюються свіжим вітром паруси кораблів у відкритому морі.
ХХ
Комодоро-Рівадавія більше нічого не чує, але Байя-Бланка, розташована за тисячу кілометрів від Комодоро, через двадцять хвилин приймає друге послання:
«Спускаємось. Входимо у хмари…»
А потім радіостанція Трілью ловить з якогось незрозумілого тексту ще двоє слів:
«… видно нічого…»
Отак з тими короткими хвилями. Там їх піймаєш, а тут — глухо. А тоді ні з того ні з сього все раптом змінюється. І екіпаж, що летить невідомо де, являється перед живими, ніби він — поза часом і простором, і слова на білих аркушах писано вже рукою привидів.
Закінчився бензин, чи, може, пілот перед аварією надумав зробити останню ставку — спробувати сісти, не розбившись?
Голос Буенос-Айреса наказує Трілью:
«Спитайте їх про це».
Апаратна радіостанції схожа на лабораторію: нікель, мідь, манометри, мережа проводів. Чергові радисти у білих халатах схилилися, мовчазні, мовби вони роблять якийсь дослід.
Чутливими пальцями вони торкаються приладів — розвідують магнітне поле неба, ніби чарівною паличкою шукають золоту жилу.
— Не відповідає?
— Не відповідає.
Може, їм пощастить почути звук, який виявиться ознакою життя. Якщо літак піднімається поміж зорями, то, може, вдасться почути пісню зорі.
Секунди течуть. Вони течуть, ніби кров. Чи триває ще політ? Кожна секунда забирає з собою частку надії. І ось уже здається, що час, минаючи, руйнує. Двадцять віків потрібно на те, щоб час, торкнувшись храму, проклав собі шлях у граніті і обергув той храм на порох, а тепер ці віки руйнування, стиснувшись, мов пружина, загрозливо повисли над екіпажем, і та пружина щомиті може розпростатися.
Кожна секунда щось забирає з собою. Голос Фаб'єна, сміх Фаб'єна, його усмішку. Дедалі ширшають володіння мовчанки. Щораз важча, вона покриває екіпаж, як товща океану.
Хтось зауважує:
— Година і сорок хвилин. Бензину більше немає: не може бути, щоб вони ще летіли.
І настає тиша.
На губах — гіркий, неприємний присмак, як після довгої дороги. Щось сталося, невідомо що, але воно викликає якусь відразу. І серед усіх цих нікельованих деталей, серед мідних артерій вчувається туга, яка витає над зруйнованими заводами. І здається, що все устаткування тут важке, непотрібне, що все воно — мов тягар засохлих гілок.
Лишається тільки ждати дня.
За кілька годин назустріч дню випливе вся Аргентіна; і люди зостануться на своїх місцях, наче ті, що стоять на піщаному березі, дивляться як повільно витягують з води невід, і ніхто не знає, що є в тому неводі.
Сидячи в своєму кабінеті, Рів'єр відчуває ту спустошеність, яка настає тільки під час великої катастрофи, коли доля звільняє людину від необхідності щось робити. Він підняв на ноги поліцію всього краю. Більше він нічого не може, треба чекати.