Свою задумливість інспектор возив з собою, немов багаж. Напередодні він прибув до Аргентіни- Рів'єр викликав його для якихось досить невизначених справ — і ніяковів од своїх великих рук і інспекторської гідності. Він не мав права ні на захоплення, ні на фантазію, ні на дотепи: з обов'язку служби інспектор міг захоплюватись тільки пунктуальністю. Він не маав права випити чарочку десь у компанії, не міг назвати товариша на «ти» й зважитись на каламбур — хіба що сталося б неймовірне і він зустрівся б на аеродромі з іншим інспектором.
«Важко — думав він, — бути суддею».
Правду кажучи, він нікого не судив, але кивав головою. Коли йому траплялося таке, чого він не знав, — а не знав він нічого — інспектор повільно кивав головою. Це бентежило тих, у кого було нечисте сумління, і люди добре пильнували обладнання. Його ніхто не любив, бо ж інспектор існує не для любовних утіх, а для складання рапортів. Він одмовився від наміру пропонувати якісь нові методи чи технічні розв'язання, — перестав це робити відтоді, як Рів'єр написав: «Інспектора Робіно просять подавати не поеми а рапорти. Інспектор Робіно успішно використає свої знання, коли заохочуватиме службове старання персоналу». І з того часу він кидався на людські вади, як на хліб насущний. Він стежив за механіком, який полюбляв випити і за начальником аеродрому, який приходив на роботу після нічних гулянок, і за пілотом, у якого від час посадки стрибав літак.
Рів'єр казав про нього: «Він не дуже розумний, отже, дає велику користь». Правила, встановлені Рів'єром були для самого Рів'єра наслідком його знання людей, але для Робіно існувало тільки знання правил.
— Робіно, — сказав йому якось Рів'єр, — у всіх випадках, коли літак вилітає з запізненням, ви повинні знімати премію за точність.
— Навіть за надзвичайних обставин? Навіть коли туман?
— Навіть коли туман.
І Робіно відчув своєрідну гордість: його начальник такий сильний, що не боїться бути несправедливим. Робіно теж прилучався до величі цієї кривдної влади.
— Ви дали виліт о шостій п'ятнадцять — часто казав він потім начальниками аеропортів. — Ми не можемо виплатити вам премію.
— Але ж, пане Робіно, о пів на шосту за десять метрів нічого не було видно!
— Таке правило.
— Пане Робіно, не можемо ж ми розігнати туман!
А Робіно ховався за свою таємничість. Він був частиною дирекції. Серед усіх цих пішаків тільки він розумів, що караючи людей можна поліпшувати погоду.
«Він нездатний думати, — казав про нього Рів'єр, — цим він уникає хибних думок».
Якщо у пілота ламалася машина, його позбавляли премії за безаварійність.
— А якщо аварія трапиться над лісом? — поцікавився Робіно.
— Все одно, хоч і над лісом.
І Робіно держався того слова.
— Мені жаль — з насолодою казав він пілотам, — мені дуже жаль, але треба було, щоб аварія сталась в іншому місці.
— Але ж, пане Робіно, хіба тут вибираєш місце!
— Таке правило.
«Правила, — думав Рів'єр, — схожі на релігійні обряди, які, здається, й безглузді, а проте формують людей». Рів'єрові було байдуже, яким його вважають — справедливим чи несправедливим. Можливо, що самі слова «справедливість» і «несправедливість» не мали для нього ніякого сенсу. В маленьких містах городяни крутяться по вечорах біля свого музичного кіоска, і Рів'єр думав: " Бути справедливим до них чи несправедливим — це не має значення, вони ще не існують». Людина була для нього чистим воском, з якого треба щось виліпити. В цю матерію треба вдихнути душу, треба наділити її волею. Він хотів не поневолити людей цією суворістю, а випустити їх із самих себе. Караючи за кожне запізнення, він чинив несправедливість, але цим він зосереджував волю людей на тому, щоб добитися своєчасного вильоту літаків; він створював цю волю. Не дозволяючи людям радіти нельотній погоді як нагоді відпочити, він примушував їх напружено чекати, коли проясниться, і це чекання принижувало їх всіх — до найостаннішого чорнороба. Отож вони старались використати першу ж пробоїну в панцирі хмар. «На півночі — просвіт! У дорогу!» Завдяки Рів'єрові на всій лінії довжиною п'ятнадцять тисяч кілометрів панував культ пошти.
Рів'єр казав іноді:
— Ці люди щасливі: вони люблять свою роботу, люблять її тому, що я суворий.
Можливо, він примушував людей страждати, але він давав їм і велику радість. «Треба змусити людей, — думав Рів'єр, — жити напруженим життям, у якому є і страждання і радість, і яке тільки й має сенс».
Коли машина в'їжджала в місто, Рів'єр велів одвезти його в контору компанії. Залишившись наодинці з Пельреном, Робіно подивився на нього і заговорив.