— Ясно… — скривилася Віка.
— Ну ви розташовуйтесь. Ось кавоварка. Я зараз вийду на півгодинки, тут є цілодобовий магазин, куплю шампанського.
— А можна подивитися будинок?
— Звичайно. Ось усі ключі. Якщо десь замкнено. Тільки не ходіть у підвал. Там моторошно, і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити.
Ферзен перевзувся і зник за сніговою завісою.
Віка налила собі велику чашку кави у нескафеївську велику кружку, обхопила її обома закляклими долонями та пішла на екскурсію будинком.
«Ну це ж нелогічно блукати безсистемно. Мабуть, потрібно почати із першого поверху та просуватися нагору», — подумала Віка.
Усі стіни будинку було обшито деревом, і хоч виглядало це занадто по-селянському, проте усюди відчувався затишок. А ще приємні босим ногам у мокрих 20-денових колготах плетені вручну червоні із зеленими смугами довгі килимки. Темно-червоні фіранки із орнаментом, якісь дерев'яні дрібниці розвішано по стінах. Інтер'єр простий і ненав'язливий.
Із першого поверху сходи вели вниз, мабуть, у підвальні приміщення та на другий поверх — у спальні. «Тільки не ходіть у підвал», — згадалось їй. Вікторія Каретко була чемною, вихованою дівчинкою. Oversweet girl. Вона ніколи не робила того, що її просили не робити. Раніше. До курсу корекції поведінки.
Тому із незаблокованою природною цікавістю вона спустилася до підвалу. Трохи помучившись із підбором ключа, Віка зрушила вирізьблені двері та увійшла у приміщення.
У ніс вдарив важкий дух. Такий сильний, спертий і насичений, що вона не одразу «зчитала його». Коли ніс трохи призвичаївся, Віка марно намагалася намацати рукою електровмикач на стіні. Нарешті. Блін, не працює. «Там моторошно і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити», — згадалося знову. Навіть не згадалося, вона просто побачила ці слова у темряві, як титри у фільмі.
Коли Віка зрештою підсвітила кімнату мобільним, вона побачила, що підлога залита кров'ю, і зрозуміла, що спертий важкий дух у підвалі ніщо інше, як запах гнилого м'яса, огидний трупний сморід.
— Твою маму… Не знаю як там її звуть. Чотири дружини. І гарненький будиночок у горах. Так ось що ти із ними робиш. Нарізаєш і никаєш в підвалі. Псих. Цілковитий псих. Мабуть, пішов за мотузкою чи ще за котримсь приладдям, аби і мене тут пришити. Маніяк недобитий.
Віка швиденько кинулася нагору до своєї валізи. Добре, що вона переклала туди свою біту. Так просто цей псих її не пришиє. Принаймні із ним патологоанатоми теж помучаться. У неї тепер активна життєва позиція.
Коли Ферзен відчинив вхідні двері, Віка вже занесла над його головою бейсбольну біту. Останнє, що він почув, було:
— Маніяк прибацаний, думаєш, що так і будеш тут трупи складати у підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…
Далі був удар. Перед очима Ферзена зникло світло, пляшка шампанського розлетілася підлогою на дрібні скалки та розпінилась.
Віка сполоснула біту у ванній та швиденько вдяглася. І перевзулася у зручні чоботи.
Без підборів бігом на шлях до автівки Віка витратила хвилин десять.
«Ну його в баню, тих ДАІців, страхову та задній бампер, валити звідси треба, поки не прирізали і не закопали в підвалі», — подумала вона, розігріваючи машину.
Кілометрів за двадцять її зупинили ДАІшники, перевірили документи та, чи вона бува не на підпитку у новорічну ніч.
— А це у вас що, громадянко Каретко? — спитав сержант, вказуючи смугастою паличкою на біту, що лежала на передньому сидінні. — Холодна зброя?
— Та ви що, яка холодна зброя? — янголоподібно кліпнула очима Віка. — Це я сувенір у Карпатах купила — горіхоподрібнювач. Ручна робота.
— Ну їдьте. Із Новим роком!
— Із Новим роком!
Коли ранком наступного дня той, хто в ЖЖ самоназвався Акселем Ферзеном, прийшов до тями, у його покаліченій, розбитій голові безупинно крутилися останні слова графоманки Віки Каретко: «Маніяк прибацаний, думаєш, що будеш тут трупи складати в підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…»
Ледь пересуваючися, він дійшов закривавленими слідами до сходів та підвалу.
— Лідію Іванівну, знову гавкнула морозильна камера із м'ясом. Ні, це ж треба бути такою цілковитою дурою… Маніяки їй всюди ввижаються… ДУУУРЕПА. Хвора на всю голову… Крий Боже, щоб я ще раз хоч одну її книжку в руки взяв…
Епізод 1З.1
Анна+Стеся+Єва
— Слухай, Новицька, ти його точно перевірила?