— Я хочу знати, хто з вас злив інфу? — запитав СС із обличчям озвірілого інквізиторського ката.
— А чого ви ТАК на мене дивитеся? — запитала Новицька і бровою не повівши. — Думаєте, я?
— Ти чи не ти, не знаю… — СС завжди нітився від різких і прямих відповідей по типу наїзд. — Може, твій відділ? Тендерну пропозицію ви ж готували.
— Бюджет знала лише я. Плюс ваш заступник, фіндир, сейлзи[12] та піарники.
— А що відразу сейлзи? — самими губами матюкнувся директор із продажів та продовжив полірувати нігті об штани під скляним столом. — Давайте простіше — наберіть цю Карину Мигаль, хай скаже, хто злив інфу.
— Ага, так вони і скажуть, нормальні журналісти ніколи не видають джерела. — скривилася Новицька, між маркетинг-відділом та сейлзами тліла класична підручникова ворожнеча.
— Тоді хай друкують спростування, — сказав СС. — Мені по барабану, хто злив, ця людина більше у мене не працює. А ще я їй забезпечу вовчий білет на фармринку, замовлю замітки в усіх фахових виданнях, по типу Вася Пупкин — аферист та зрадник.
Креативність головного іноді зашкалювала. Зубодробильна ідея! Йому в інквізиції у відділі вигадування катувань працювати. І працювати, і працювати, і працювати… Чи в SS підробляти на part-time.[13]
— Не простіше перевірити імейли, аську та телефонні розмови за останні два тижні? — резонно запропонувала Новицька.
— Ми ніколи не перевіряємо чужі імейли, аську, сайти. Це privacy,[14] — видала зам. головного з таким обличчям, наче виступала в «Окнах» Дмитра Нагієва і ніколи не читала дбайливо зібрані роздруківки асьок ключових співробітників.
— Новицька, ти щось внятне можеш запропонувати? Скільки піде часу це перевірити? Ти чим думаєш? — підхопив головний, недобре поглянувши на маркетинг-директора.
— Може, хтось тут і дупою думає, а я — головою. Не треба економити на системах внутрішньої безпеки. Ви думаєте, що журналіст вам швидше все розповість? Як? Ви його будете праскою гріти? Чи плойку засовуватимете в причинні місця? Чи як вас там вчили?
— Новицька, у тебе дурні жарти. Краще б за своїми наглядала.
— Я за своїх зуб даю. Бренди[15] не могли. Вони навіть не знали замовника тендера.
— Тоді все очевидно, — потер окуляри директор із продажів, нарешті покинувши полірування нігтів. — Тоді це ти злила інфу.
— Ти з головою дружиш? Черепно-мозкової травми не було останнім часом? Чи струсу мозку? Чи черепної коробки?
СС скривився, підняв слухавку та вмикнув гучномовець:
— Лєна, на днях хтось дзвонив із медіа-новин?
— Так, Сергію Сергійовичу. Позавчора по обіді.
— Кого хотіли?
— Заступника директора чи Новицьку.
— І з ким з'єднала?
— Борисенко не було на місці.
— Лєна, слідкуй за ходом думки: ти з'єднала з Новицькою?
— Я не пам'ятаю.
— Дура, — висварився СС, кладучи слухавку, і знову скривився, як мавпочка.
— Я ж казав, продажники тут ні до чого. — Сейлз — директор почав терти серветкою окуляри із більшим задоволенням.
— Я теж ні до чого, — відповіла Новицька. — Я була із одинадцятої на зустрічі з нашою рекламною агенцією. Можете зателефонувати Насті Байдаченко, — ми слухали пропоузл на зиму. Там, слава Богу, є камери, так що коли я зайшла і вийшла — видно.
— Лєна, — знову ввімкнув гучномовець СС. — А з медіа-новин в тебе не просили мобілки Борисенко та Новицької?
— Просили…
— І ти дала?
— Дала, робочі.
— Дура, — висварився СС. — Новицька, вони тобі на мобільний телефонували?
— Нєа.
— Точно?
— Стопудово.
— Людо, — головний озирнувся до своєї любої заступниці, — ти цю Мигаль знаєш?
— Ні, Сергію Сергійовичу. Вперше чую.
— Людо, я хочу завтра бачити роздруківки розмов МТС за всіма нашими робочими номерами.
Як і треба було очікувати, видання відмовилося друкувати будь-яке спростування, стоячи на тому, що інформацію було отримано зсередини «Фармацеї» від керівника, статус якого не викликає сумнівів.
Новицька у напівшоковому стані вийшла на обід в «Корону». З'ївши улюблений ланч із борщем та запеченою рибою, вона замовила не до часу каву з коньяком та набрала свого однокурсника, який працював редактором в одному бізнес-виданні.