Боббі мені сподобався, бо не намагався гратися. Він говорив відверто, тож і я міг відповідати прямо. Я отримував від нього чіткі відповіді й сам відповідав чітко, підлаштувавшись до його манери. Досвід підказував, що головне — підтримувати розмову, і Боббі розколеться. Ми знайдемо спосіб вивести його з банку — разом із Крісом Воттсом чи ні.
Хтось із нашої команди простягнув мені записку: «Запитай його, чи хоче він вийти».
Так я і вчинив:
— Ти хочеш вийти першим? — спитав я і помовчав. Пауза.
— Я не знаю як, — нарешті відповів Боббі.
— Що тобі заважає зробити це просто зараз? — поцікавився я.
— Як мені це зробити? — повторив він.
— Слухай сюди. Давай зустрінемося на вході просто зараз.
Для нас це був прорив. Та все одно треба було вигадати, як витягти звідти Боббі та подати знак, що я чекаю за дверима. Я дав йому слово, що він здасться особисто мені та не постраждає. Тепер треба було це організувати — зазвичай найскладнішою є стадія виконання умов.
Команда взялася за необхідні приготування. Я вдягав бронежилет. Ми оглядали місцевість і вирішили, що я можу стати за одним із фургонів, що були припарковані перед банком. Про всяк випадок матиму прикриття.
Аж тут лихо — той випадок, коли ліва рука не знає, що робить права. З’ясувалося, ще на початку двері банку забарикадували ззовні — наші оперативники подбали, щоб ніхто з грабіжників не втік із місця злочину. Звісно, ми всі про це знали, та, коли Боббі мав виходити, мозок у нас ніби перейшов у режим сну. Ніхто з команди спецпідрозділу SWAT не нагадав команді переговорників про цю «незначну» деталь, тому Боббі нестерпно довго не міг вийти, а в мене замлоїло в животі, бо весь наш прогрес у розмові з цим хлопцем міг піти собаці під хвіст.
Ми оговтувалися. Двоє спецпризначенців SWAT наближалися до дверей, тримаючи напоготові балістичні щити й зброю. Вони мали розчистити шлях на вході, хоч не знали, що за дверима. Це була надзвичайно напружена мить. Двоє агентів SWAT могли напоротися на десятки спрямованих проти них револьверів, та не було на те ради — лишалося обережно просуватися. Вони незворушно прямували до банку, розбарикадували двері, позадкували, і от шлях вільний.
Боббі вийшов, піднявши руки вгору. Я отримав чіткі інструкції про те, як діяти, коли грабіжник вийде, чого очікувати. Кілька агентів SWAT обшукали його. Боббі роззирався:
— Де Кріс? Відведіть мене до Кріса.
Нарешті Боббі привели до мене, і ми допитали його в імпровізованому командному пункті. Головне, ми довідалися, що всередині лишився тільки один зловмисник. Командувач відреагував бурхливо. Дізнався я про це пізніше, але розумію, чому він розлютився, чому йому стало соромно. Він же розповідав журналістам, що всередині банда — міжнародні злочинці, пам’ятаєте? Тепер, коли з’ясувалося, що банк захопили двоє, ще й один із них — проти своєї волі, виходило, що командувач не володіє ситуацією.
Та, як я вже казав, тоді ми не знали про реакцію командувача. Тішилися новим відомостям, які означали, що ми ближчі до успішної розв’язки, ніж гадали. Як чудово, святкуймо! Тепер, коли ми дістали важливу інформацію, далі вести переговори буде легше. Однак командувач злився. Йому не сподобалося, що його обіграли, тому він звелів службовцю з технічного відділу Департаменту поліції Нью-Йорка встановити в приміщенні банку камеру чи бодай мікрофон.
Я займався Боббі, тому командувач відправив на телефон іншого головного переговорника. Той зробив той самий хід, що і я кілька годин тому, — коротко пояснив:
— Це Домінік. Тепер із тобою буду говорити я.
Домінік Мізіно був чудовим фахівцем із переговорів про визволення заручників. На мою думку, це один із найкращих у світі «клоузерів» — так називають людину, яка домовляється про останні деталі й укладає угоду. Він не дратувався і був знавцем своєї справи.
Говорив сухо, по суті, за законами вулиці.
Домінік пішов у натиск. Аж тут сталося дещо незбагненне — незбагненне й катастрофічне. Розмовляючи з Домініком, Кріс Воттс почув, як електроінструмент продірявлює стіну в нього за спиною. Це ж наш технічний відділ намагався встановити жучок усередині — і треба ж було в такому невдалому місці, у такий невдалий час.
Кріс Воттс і так не тямився від люті, бо напарник несподівано здався і продовжувати доводилося самотужки. Тепер ще й стіну свердлять — це вже занадто.
Кріс зреагував, як загнаний у куток пітбуль. Він назвав Домініка брехуном. Наш переговорник не втратив самовладання — із залізною витримкою чекав, поки Кріс Воттс перебіситься. Поступово Домінікова холоднокровність і спокійна манера взяли гору, і Воттс затих, хоч далі «кипів» на маленькому вогні.