(40) Зазвичай перекладачі звертають увагу на своєрідність терміну щастя - евдаймонія (tl ευδαιμονία), букв.: "благодемонія". Як справедливо вказують Дж. Реале \u1044Д. Антісері, у цьому понятті міститься сподівання людини чи народу в цілому на те, що його внутрішня цінність співпаде із зовнішньою ситуацією. Легко угледіти в цьому понятті релігійний фон у виді ідеї заступництва доброго демона, який роздає матеріальну нагороду доброчесним (Дж. Реале, Д. Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. -Санкт-Петербург, 1994. - С. 286).
10 (IX). У зв'язку з цим ставлять питання: чи є щастя результатом навчання, привчання або ще [10] якоїсь вправи, а чи з'являється воно як деяка божественна частка(40) або випадково.
Звичайно, якщо взагалі існує якийсь дар богів людям, то розумно допустити, що і щастя дарується богами, тим паче що це найкраще з людських благ. Але дане питання, можливо, належить радше іншому дослідженню; проте ясно, що, навіть коли щастя не [15] посилається богами, а з'являється як результат доброчесності і якогось навчання або вправи, воно все-таки є часткою найбожественніших речей, бо нагородою і метою доброчесності уявляється найвище благо і щось божественне і блаженне (θείον τι και μακάριον).
У той же час [щастя] - це щось спільне для багатьох (πολύκοΐνον), адже завдяки певному навчанню і старанності (ή επιμέλεια) воно може належати всім, хто [20] не скалічений для доброчесності. А якщо бути щасливим так краще, ніж випадково, то розумно визнати, що так і бувають [щасливими], коли вже узгодженому з природою (τα κατά φύσΐν) властиво мати стан найпрекрасніший з можливих, так само як і узгодженому з мистецтвом і з усякою причиною, а особливо - <узгодженому> з причиною найкращою(41). Ввіряти ж випадку найбільше й найпрекрасніше було б дуже [25] помилково.
Досліджуване питання (το ζητούμενον) проясняється і з нашого визначення [щастя], бо сказано, що щастя - це своєрідна (7ТОІОС τις) діяльність душі, узгоджена з доброчесністю (ψυχής ενέργεια κατ' ορετήν)(42). Що ж до інших благ, то одні з них дані як щось необхідне [для щастя], а інші за своєю природою є допоміжними (τα σύνεργα) і корисними знаряддями.
Це, очевидно, узгоджується зі сказаним спочатку: адже ми вважали метою науки [30] про державу (της πολιτικής τέλος) найвище благо (το άριστον), тому що саме вона [ця наука] найбільше виявляє турботи (επιμέλειαν ποιείται) для того, щоб зробити громадян певної якості, тобто добрих і таких, що здійснюють прекрасні вчинки (ποιήσαι πρακτικούς των καλών).
Таким чином, ми розумно не називаємо щасливим ні бика, ні коня, ні іншу тварину, адже жодне з них ПООа не матиме нічого спільного з такою діяльністю. З тієї ж причини і дитина не є щасливою, бо за віком вона ще не придатна для таких вчинків (ούπω πρακτικός των τοιούτων), а кого з дітей так називають, тих вважають блаженними, сподіваючись на майбутнє. Адже для щастя, як ми вже сказали, потрібна і довершена доброчесність (αρετή τελεία), [5] і довершене життя (τε-λείος βίος). А впродовж життя трапляється багато змін і мінливість долі, і може статися, що найквітучішу людину під старість спіткає велике нещастя, як розповідається в троянських оповідях про Пріама(43); того ж, хто пізнав подібну мінливість долі і кінчив [так] злощасно, щасливим не вважає ніхто.
(41) Тобто з розумом людини. Детальніше див.: НВБ. - С. 699 прим. 56.
(42) Див.: 1098а15-20.
(43) Пріам - міфічний цар Трої, якому судилося пережити її розквіт і занепад. Ставши свідком взяття Трої ахейцями, він шукає порятунку біля олтаря Зевса Геркея, де й був убитий Неоптолемом.
11 (X). [10] Може, тоді взагалі нікого не слід вважати щасливим, доки він живе, а треба, по Солону, "споглядати кінець" (τέλος όράν)(44)? Якщо ж дійсно визнати таке, то чи не стає щасливою [людина] лише після того, як помре? Чи це все-таки безглуздо в усіх відношеннях, а особливо для нас, коли ми визначаємо щастя як деяку діяльність? Якщо ж ми не називаємо [15] померлого щасливим і Солон мав на увазі не це, а те, що безпечно (όοσφαλώς) визнати людину блаженною можна лише тоді, коли вона вже поза злом і нещастям, то й у цьому випадку [міркування буде] дещо спірним.
Адже вважається, що для померлого існує деяке зло і благо, якщо це так для [того] живого, котрий нічого не [20] відчуває(45); це, наприклад, честь і ганьба, а також благополуччя і нещастя дітей і взагалі нащадків. Але й це ставить важке питання (ή όσίορ'ΐα). Дійсно, можна допустити, що в людини, яка прожила в блаженстві до старості і відповідним чином (κατέλ λόγον) померла, відбуваються численні зміни, пов'язані з його нащадками, причому одні з [25] нащадків добрі і добилися гідного життя, а в інших все навпаки. Ясно також, що нащадки можуть бути в різній мірі спорідненими з предками. Однак було б і безглуздо, якби померлий переживав зміни разом [з нащадками] і ставав то щасливим, то знов злощасним; проте безглуздо й допустити, що [доля] нащадків ні в чому і ні на [30] якому відрізку часу не впливає на предків(46).