Приєднання задоволення до будь-якого з благ робить благо більш гідним обрання (α'ίρετώτερον), скажімо приєднання задоволення [25] до справедливих дій (τω δικαιοπραγεΐν) або до розважливої поведінки (τω σωφρονεΐν); благо ж бо приумножується ним самим.
Схоже, таким чином, на те, що принаймні це розмірковування проголошує його [задоволення] одним із благ, але анітрохи не більшим, ніж [будь-яке] інше: усяке ж бо благо разом із іншим більш гідне обрання, ніж взяте окремо (μονού μενον). За допомогою подібного ж розмірковування і Платон переконує (αναιρεί), що задоволення не є властивим благом (τάγαθόν): адже життя, яке приносить задоволення, [30] більш гідне обрання при розсудливості (μετά φρονήσεως), ніж без неї, а якщо таке поєднання (το μικτον) краще, то задоволення не є властивим благом - властиве ж бо благо від приєднання до нього чого б то не було не стає більш гідним обрання. Ясно, таким чином, що ніщо інше не може бути властивим благом, якщо воно стає більш гідним обрання від поєднання з одним із благ самих по собі. Що ж тоді з того, до чого ми причетні, має такі властивості? Адже саме [35] таке - предмет наших розшуків.
Інші ж(2), коли заперечують, що те, до чого всі тягнуться, не є благом, кажуть, очевидно, дурницю. 1173а Адже що здається всім, те, стверджуємо ми, і є, а хто відкидає цю загальну віру (ταύτην την πίστιν), навряд чи скаже щось більш гідне довір'я. Дійсно, у тих думках був би якийсь сенс, якби лише позбавлені розуміння істоти (τα ανόητα) прагнули до задоволень, але якщо й розумні (τα φρόνιμα) [прагнуть до них], то який тоді сенс у цих міркуваннях? Та, мабуть, і в нижчих [істотах] (εν τοις φαύλοις) є деяке природне благо (τι φυσικόν αγαθόν), яке вище за них [5] як таких і яке тягнеться до властивого йому блага (του ο'ικείου άγαθοΰ).
А що кажуть [супротивники Евдокса] про протилежність задоволенню, очевидно, неправильно. Вони ж бо стверджують, неначе з того, що страждання є зло, ще не випливає, що задоволення - благо, адже й зло протилежне злу, а обидва [зло і благо] - тому, що ні те ні інше. Це непогані доводи, але щодо сказаного вони не істинні (оі> αληθεύοντες).
[10] Якщо обидва вони [і задоволення, і страждання] належать до зла, то люди повинні були б уникати обох, а якщо до того, що ні зло, ні благо, то або ні того ні іншого не треба було б уникати, або треба було б уникати в рівній мірі їх обох. Насправді ж виявляється, що одного уникають як зла, а інше обирають як благо, і в такому значенні [задоволення і страждання] дійсно протилежні.
(III). І якщо задоволення не належить до якостей (των ποιοτήτων), це ще не означає, що воно не належить до благ, адже ні діяльні вияви доброчесності, [15] ні щастя не є якостями.
Ще кажуть, що благо - визначене, а задоволення - невизначене, оскільки допускає (δέχεται) більшу й меншу міру (το μάλλον και [το] ήττον)(3).
(2) Мається на увазі Спевсіпп (про нього див.: кн. І прим. 27) і належні до Академії за часів Арістотеля.
(3) Див.: Plato. Phileb. 24e, 3la.
У такому випадку, якщо судять про це на тій підставі, що задоволення отримують [більше або менше], тоді те ж саме буде вірно і для справедливості (ή δικαιοσύνη) та інших доброчесностей, а про них прямо кажуть, що люди наділені ними більше й менше і [20] що <чинять> згідно доброчесності [в більшій і меншій мірі]. Дійсно, бувають люди більш справедливі й мужні, і справи можна робити й більш і менш справедливі а поводитися й більш і менш розсудливо. Але, засновуючись на [різниці в мірі] задоволення, [ці філософи], звичайно, не називають справжньої причини, тоді як задоволення можуть виявитися не змішаними [зі стражданням] і змішаними.
Та й що заважає, щоб задоволення, будучи, подібно здоров'ю, визначеним [поняттям], допускало більшу [25] й меншу міру? Адже в усіх [істотах] не одне й те ж співвідношення [елементів] (ή συμμετ-ρία), і навіть у тій же самій [істоті] не завжди одне якесь співвідношення, але ця істота залишається собою при порушенні співвідношення до певної межі і допускає відмінності в мірі. Значить, таке може бути й із задоволенням.
Вважаючи властиве благо довершеним (τέλειόν ταγαθόν), а рух (τός κινήσεις) і становлення (τός γενέσεις) [30] - недовершеними [і незавершеними](4), намагаються показати, що задоволення - це рух і становлення. Це визначення, очевидно, невірне, і воно [задоволення] не є навіть рухом. Адже вважається, що всякому рухові властива швидкість або повільність, і якщо не самому по собі, як, скажімо, рухові космосу, то відносно чогось іншого. Але до задоволення не застосовне ні те ні інше. Адже його відчути можна швидко, так само як 11735 швидко можна й розгніватися, а отримувати задоволення неможливо [повільно чи швидко ні безвідносно], ні в порівнянні з іншим, тоді як при ходьбі або зростанні і всьому такому це можливо. Отже, перейти до задоволення можна швидко й повільно, але здійснювати його (ενεργείν δε κατ' αυτήν), тобто отримувати задоволення, неможливо швидко.