Так що якби самих по собі міркувань було досить, щоб [5] зробити людей добрими, ці [міркування] по праву отримали б, як сказав Феогнід, безліч великих нагород, і треба було б їх набути(18).
(18) Закінчена цитата з Феогніда (Theogn. 1.432-434): ει δ' Ασκληπιαδαις τοΰτό γ' έδωκε θεός, // Ίάσθαι κακότητα και άτηρας φρένας ανδρών, // πολλούς αν μισθούς καΐ μεγάλους εφερον -Якби ж Асклепіадам бог таке дав: зціляти вади й злі уми людей, велику б плату мали вони за це.
Насправді ж виявляється, що хоча сила [міркувань] може заохотити та спонукати достойних поміж юнаків, а вдача благородна і воістину (ως αληθώς) прекраснолюбива (φίλοκαλόν) може примусити надихатися доброчесністю, [10] схилити до етичної досконалості (ή καλοκαγαθία) більшість із людей вона не здатна. Адже більшості людей за природою властиво підкорятися не почуттю сорому, а страху і утримуватися від поганого не тому, що це ганебно, але побоюючись помсти. Живучи пристрастю, вони, звичайно, шукають властивих їм задоволень і того, що їх обіцяє, а уникають протилежних їм страждань, [15] але про прекрасне і про те, що в дійсності приносить задоволення, вони не мають жодної уяви, ніколи його не відчувавши.
Яке ж міркування могло б змінити таких людей? Адже неможливо чи, принаймні, непросто за допомогою міркування здійснити зміни в тому, що здавна вкоренилося у їх характерах. Так що, мабуть, треба бути задоволеними, якщо, маючи в своєму розпорядженні все, завдяки чому, на нашу думку, стають добрими, ми змогли отримати [20] дещицю доброчесності.
Одні думають, що чеснотливими бувають від природи, інші - що від звички, треті - що від навчання. Отже ясно, що наявність природного від нас не залежить, але дається внаслідок деяких божественних причин по-справжньому удачливим.
Розмірковування ж і навчання, мабуть, впливають не на всіх, а треба, щоб душа слухача завдяки [25] звичкам заздалегідь була підготовлена правильно насолоджуватися та ненавидіти, подібно до обробленої землі, готової зростити сім'я. Адже хто живе по пристрасті, мабуть, і слухати не буде умовиводів, які відвертають [його від пристрасті], а якщо й буде, не зрозуміє; як же при такому складі можна переконати? І взагалі, пристрасть, здається, поступається не розсуду, а насильству.
Отже, треба, щоб уже заздалегідь була в наявності вдача, [30] яка б відповідала доброчесності, любила прекрасне і відкидала ганебне.
Замолоду отримати вірну настанову в доброчесності важко, якщо не бути вихованим відповідними законами; адже жити розсудливо і стримано більшості не приносить задоволення, і особливо молодим. Саме тому законом повинні встановлятися виховання [35] й поведінка молодих (τα επιτηδεύματα), оскільки близько знайоме (συνήθη) не заподіюватиме 1180а страждань.
Проте недосить, очевидно, в молодості отримати вірне виховання й догляд; навпаки, оскільки, вже й змужнівши, слід займатися подібними речами і привчатися до них, остільки ми потребуватимемо законів, які стосуються цих речей і взагалі охоплюють усе життя. Адже більшість із людей слухняні, радше, примусу, ніж [5] розсуду, а покаранню - радше, ніж прекрасному.
Недаремно деякі впевнені(19), що законодавцям потрібно закликати і примушувати до доброчесності в ім'я прекрасного, у надії на те, що прислухаються ті, які завдяки звичці вже наближені до добра, а на неслухняних і людей, гірших за природою (αφυεστέροί), накладати покарання й штрафи; невиправних же взагалі виганяти геть(20), [10] бо Добра людина, яка співвідносить своє життя з етичною красою, буде коритися розсуду, а погана у прагненні до задоволення приборкується стражданням, немов худоба ярмом. Тому й кажуть, що страждання ці повинні бути такими, які в найбільше протидіють улюбленим задоволенням.
(19) Зазвичай коментатори посилаються тут на Plato. Legg. 722d.
(20) Plato. Prot. 325a-b.
Якщо ж, таким чином, як було сказано, чеснотливий [15] має бути вірно (καλούς) вихованим і навченим, і якщо в такому випадку він має провести життя в добрих заняттях і ні самохітне, ні несамохітно не здійснювати поганих вчинків, то це буває в тих, хто за способом життя так чи інакше підкоряється розуму і правильному порядку (κατά τίνα νουν και τόξιν όρθήν), володіючи при цьому силою (ή Ισχύς). Але розпорядження батька не є ні застосуванням сили (το Ίσχυρόν), ні [20] примусом (το αναγκαΐον), а значить, і взагалі не є таким [наказ] однієї людини, якщо це не цар чи хтось у цьому роді(21). Закон (о νόμος) же має примусову силу (αναγκαστική δύναμις), оскільки є установленням (Ь λόγος), заснованим так чи інакше на розсудливості й розумі. І якщо людей, які протидіють нашим поривам, ми ненавидимо, навіть якщо вони чинять вірно, то закон, встановлюючи добре (το επιεικές), ненависним не буває.