А хто з софістів обіцяє навчити [мистецтву управляти державою], той виявляється дуже далеким від того, щоб це зробити. Софісти ж бо взагалі не знають ні що таке (ποιόν τι), ні до чого має відношення (περί ποΐα) політика, інакше вони б не ставили [15] її в один ряд з риторикою, чи нижче за неї, і не думали б, що легко дати законодавство, зібравши закони, які користуються доброю славою(23). Проте, що можна вибрати найкращі закони, вони кажуть так, неначе вибір не залежить від розуміння, а уміння судити правильно не має величезної важливості при виборі, так само як у музиці. Дійсно, у кожній справі [20] досвідчені правильно судять про те, що зроблено (τα έργα), і роздумують, за допомогою чого й як виконується [робота] і що до чого підходить. Що ж до недосвідчених, то вони мають бути задоволені, якщо від них не сховається, добре зроблена робота (το έργον) чи погано, як, скажімо, у живопису.
(23) hoc. Ant. 80.
Закони (ΟΙ νόμοι), тим часом, схожі на витвори (tot έργα) державного мистецтва (ή πολιτική);1181bяк же тоді по них навчитися створювати закони або судити, які найкращі? Ми ж бо бачимо, що й лікарями стають не через вивчення підручників. Хоча автори цих підручників і намагаються не тільки назвати лікування (τα θεραπεύματα), але й указати, заздалегідь розібравши склади людей, як можна зцілити [5] і як треба лікувати кожного хворого окремо; і для досвідчених ці підручники вважаються підмогою, а для тих, що не володіють науковими знаннями, вони марні (αχρεία). А коли так, то, можливо, і зібрання законів та описання державних устроїв будуть корисними тільки тим, хто здатен осмислити їх теоретично (θεώρησα.!.) і розсудити (κρΐναι), що в них добре (καλώς) а що навпаки, і яким державам які закони підходять. Тим же, хто перегляне такі [зібрання], не [10] маючи відповідного складу, тим не буде дано правильно судити про ці речі, хіба тільки цілком випадково (αίιτόματον), однак вони, можливо, більше розумітимуть у таких питаннях.
Оскільки ж наші попередники залишили недослідженим (ανερεύ-νητον) питання законодавства (το περί της νομοθεσίας), то краще, мабуть, нам його розглянути з більшою увагою, а значить, і питання про державний устрій загалом, щоб таким чином філософія, яка стосується людських справ (ή περί toe ανθρώπεια φιλοσοφία), по можливості [15] отримала завершеність.
Перш за все ми постараємося перевірити, чи не висловили наші попередники щось правильне в частковостях; потім, виходячи із зіставлення державних устроїв, постараємося осмислити теоретично (θεωρήσαι), що (τα ποία) рятує і що губить держави взагалі, а що - кожний із державних устроїв в окремості, а також з яких причин одні держави [20] управляються добре, а інші погано. Адже осмисливши це теоретично, ми, напевно, краще усвідомимо (συνίδοιμεν) і який державний устрій (f) πολιτεία) є найкращим, і як кожний з них установлений (πώς εκάστη ταχθείσα), і яких законів та звичаїв він потребує.
Зробивши таким чином зачин, розпочнемо наш розгляд(24).
(24) Арістотель описав, чи віддав розпорядження своїм учням описати, конституції (політії) 158 грецьких полісів, з яких до нас дійшла тільки Афінська політія.
ПІСЛЯМОВА
Проголошення Україною своєї незалежності знаменувало собою водночас і початок інтенсивних пошуків нових світоглядних орієнтирів, у тому числі - і в контексті вироблення концепції "національної (чи "державницької") ідеї" тощо. Однією з основних тез, під знаком якої проходять ці пошуки, стала теза про "європейськість" України, про її належність до європейської цивілізації. Принагідно зауважимо, що "європейськість" визначається не стільки географічним розташуванням, скільки історико-культурними факторами (спільність історичної долі та схожість історичних альтернатив, що поставали перед європейськими народами на різних етапах їх розвитку; спільність чи схожість підґрунтя і, що не менш важливо, факторів, якими обумовлювалися в тій чи іншій мірі їх етно-соціальні риси, ментальні і, в найширшому значенні терміну, культурні особливості тощо). Серед іншого, "європейськість" проявляється і в ставленні до античної спадщини - звернення до надбань античної цивілізації є характерною ознакою чи не всіх європейських народів. Переосмислена з урахуванням національних традицій, історії, зрештою - менталітету (оскільки "те, що сприймається - сприймається за образом того, хто сприймає" - secundum modum recipientis), античність стала органічною складовою частиною середньовічної, нової та й новітньої Європи. При цьому важлива не стільки оригінальність розробки, скільки важливим є вже сам факт прилучення до питань, проблем, ідей та образів, що виростають із античного підґрунтя.