Рат зміряв поглядом техніка — той у своєму сірому робочому комбінезоні мав вигляд погано оплачуваного консьєржа.
— Ви освітлювач? — запитав у нього Рат.
— Старший інженер з освітлення.
— У такому разі, за прожектор, який вирішив діяти на власний розсуд, несете відповідальність ви?
Чоловічок розтулив рота, щоб відповісти, але Белман випередив його.
— Пане комісаре! Зрозуміло, що відповідальність за все, що відбувається на зйомках, лежить цілковито на мені.
Це пролунало, як заява чинного міністра, який намагається запобігти вимогам опозиції щодо його відставки.
— Я мав на увазі відповідальність безпосередню, — заперечив Рат. — Якщо хтось напартачив з освітлювальним обладнанням, і якщо це не виробник, то, мабуть, хтось із ваших людей, пане старший інженере з освітлення?
— Виключено, — відрізав рішуче Люденбах.
— Ви ж, мабуть, проводите регулярні перевірки, щоб упевнитися, що там, нагорі, усе гаразд і все надійно закріплено?
— Звісно, що так! Доки не налаштовано світло, жодна зйомка не починається.
— Отже, із прожектором усе було гаразд?
— Оптимальні налаштування. Світло було ідеальним. Я не можу вам зараз сказати, чому світильник міг упасти. Для цього мені треба оглянути все там, нагорі.
— Хочете сказати, що ви цього досі не зробили?
Люденбах заперечно похитав головою.
— Яким чином? Ваші люди нам заборонили. Ми не повинні були нічого торкатися — це найперше, що вони нам сказали.
— Авжеж, — кивнув Рат. — То огляньмо разом місце, де висів прожектор.
Люденбах приніс вузьку сталеву драбину, що, здавалося, вела просто в небо. Рат, глянувши на тоненькі щаблі, спитав себе, чи не слід кожному, хто видиратиметься ними, мати таку ж делікатну статуру, як у Ганса Люденбаха.
Висоти в десять метрів цілком вистачило, аби Ґереон вкрився холодним потом. Щоб не дивитися вниз, піднімаючись драбиною, він не спускав ока з сірого комбінезону в себе над головою, і так само намагався не дивитися долі, пересуваючись слідом за техніком по сталевих риштованнях, які гриміли і пищали, коливаючись у відповідь на кожен крок. Витягаючи руки вперед, він чіпко хапався за сталеві рейки, але не міг утриматися від того, щоб глянути на носок свого черевика, коли робив черговий крок. Підлога студії крізь залізну решітку в нього під ногами здавалася нереально далекою.
Згори чітко вимальовувався план павільйонів студії: поруч із камінною залою, де лежало тіло загиблої актриси, розташувались хол готелю зі стійкою реєстрації і службове приміщення обслуги, далі — кафе просто неба. Правда, двері камінної зали вели просто в відділок поліції з камерами для затриманих. Імовірно, це й був комплекс майданчиків для зйомок «Бурі кохання». Внизу спалахнув магній — Ґреф почав робити фотознімки. Рат змусив себе піднести голову. Старший інженер з освітлення зник.
— Агов! — гукнув Рат. — Куди ви поділися?
Лабіринт сталевих риштовань виявився набагато плутанішим, ніж видавався знизу — через довжелезні полотнища тканини, які затуляли більшу частину стельових конструкцій.
— Осьде воно! — приглушено, звідкись однак зблизька долинув голос техніка. — Де там ви забарилися?
Продибавши ще кілька метрів, Рат знову побачив Люденбаха — той присів навпочіпки над решіткою, десь за три метри від нього.
— Я вже йду! Нічого без мене не займайте! — застеріг він старшого інженера з освітлення.
Долоні щеміли від панічного чіпляння за металеві рейки, чоло зрошував піт, але Ґереон намагався не показати страху, наближаючись до Люденбаха.
— Ось, — він тицьнув пальцем, коли Рат присів поряд, — погляньте сюди. Тут нічого немає!
— Тобто?
— Тут має бути різьбовий болт. Якимсь чином він мав розгвинтитися. Але, насправді, це неможливо, бо гайки на всіх болтах додатково закріплюються шплінтами.
Рат придивився до монтажної конструкції.
— Болт міг просто зламатися.
Люденбах безпорадно стенув плечима.
— З іншого боку має бути такий самий.
З іншого боку — та ж таки історія — жодного різьбового болта...
Люденбах похитав головою.
— Повірити не можу, — скрушно проказав він. — Я просто не можу в таке повірити!
Обоє підвелися. Рат відчув, як коливається під ним платформа, і його спітнілі руки знову вчепитися в ребристі рейки. Йому починало паморочитися в голові, але сам Ганс Люденбах стояв коло перил упевнено, як шкіпер коло штурвала в бурхливому морі.
— Такі речі не повинні траплятися, — заявив Люденбах. — І тому прожектори закріплені подвійно.