— Гей! Ви не маєте права нас виганяти!
Належний момент, щоб додати кілька ввічливих слів. Рат підвівся.
— Панове, я просив би вас залишити приміщення, щоб не перешкоджати діям слідства, — почав він. — І, будь ласка, утримуйтесь від фотографування!
Він ніжно посміхнувся до змушеної відступати юрми, яка проти синіх мундирів не мала жодного шансу.
Однак найвпертіші, відступаючи, сипали запитаннями.
— Стався нещасний випадок, чи це вбивство?
— На чиєму сумлінні смерть Бетті Вінтер?
Вони зиркали навсібіч дикими поглядами, тим часом як їх безжально відтісняли до виходу. Сині мундири працювали злагоджено.
— Панове, — напучував Рат пресу наздогін, — дякую за розуміння. Ми своєчасно повідомлятимемо про перебіг розслідування.
— Це означає, на пресконференції? — запитав репортер, якого вже виштовхували в двері.
Останній спалах магнію засліпив Рата на кілька секунд, але він чув, як грюкнули сталеві двері, і метушня припинилася.
— Як ці люди потрапили сюди? — запитав Рат. — Я думав, двері під охороною!
— Вони теж так подумали, — запевнив його Ґреф. — І, мабуть, прокралися через аварійний хід.
— А там чому нікого немає?
— Вибачте, пане комісаре, — втрутився Белман, підійшовши ближче. — Ваші колеги про це нічого не знали. Я забув повідомити їм про запасний вхід.
— А звідки про нього знали репортери? Хто повідомив їм?
Белман розвів руками.
— Берлінські репортери винахідливі. Такі історії від них утримати в таємниці нереально. Тому, власне, я запланував пресконференцію. Просто тут, близесенько. Я був би радий, якби ви й ваш колега взяли в ній участь...
— Ви в здоровому глузді? — Рат не йняв віри власним вухам. — Тут загинула людина, а ви це використовуєте як нагоду потрапити в газети?
Белман видавався дещо ображеним.
— Дозвольте, пане комісаре! Ви маєте уявлення, що сьогодні сталося? Велика Бетті Вінтер мертва! Її поклонники мають право знати.
Рат суворо глянув продюсерові в очі.
— Ще одна така вихватка, любий друже, і ви матимете серйозні прикрощі!
— Як, коли, і чи повідомляти пресу щодо справ студії — це, мабуть, вирішувати мені, — зауважив Белман.
— Безперечно, — посміхнувся у відповідь Рат. — А вже я вирішуватиму, як і коли, і чи завдавати вам клопоту!
Він кличе кельнера і замовляє ще чергову порцію крижаного вина[7]. Йому потрібно більше вина. Власне, він мав би давно почати їсти — його тіло вимагає цукру.
— Можу я запропонувати панові меню?
— Зачекаймо ще трохи, — хитає він головою, хоча починає підозрювати, що сьогодні залишиться на самоті.
Вона запізнюється вже більше, ніж на годину.
Він не знає, з якої причини вона знехтувала побаченням, але впевнений, це має бути щось важливе. Вона б не могла отак просто передумати — він знає, що вона вже проковтнула наживку. Йому не варто змінювати плани — вона прийде заради завтрашньої зйомки.
Де там забарився кельнер? Йому треба випити більше вина!
Чи звикне він коли-небудь до того, що цукор може врятувати йому життя?
Ти звикнеш до цього.
Усмішка матері.
Мусиш звикнути.
Він недовірливо дивиться на келих.
Чи я зможу?
Ти мусиш.
Я мушу.
Він зосереджено надпиває, смакує солодкість, відчуває, як вона біжить горлом.
Айсвайн. Солодке крижане вино.
Сон, що снився йому роками. Тепер насправді.
Вони з матір’ю сидять у ресторані, вдвох. Щоб відзначити подію. Перший самостійний укол. Першу ін’єкцію, що він зробив собі сам, першу по кількох днях у клініці. Після всіх випробувань інсуліном.
Знову живий. По всіх роках очікування. Очікування смерті.
Його друге народження.
Кельнер із закусками. Також він ставить кришталеві келихи на білу скатертину.
Усмішка матері.
Їж, мій хлопчику.
Він не може їсти, сльози течуть, він починає нестримно ридати, бачить її розгублене обличчя крізь пелену сліз.
Вона пестить його долоню, і він забирає руку — він не приймає її дотику, він не довіряє її любові, він не розуміє цієї любові, він любові не вірить.
Уже ж по всьому, скінчилося. Я все відшкодую. Ти мій славний хлопчик.
Він витирає сльози, бере виделку й ретельно береться до куштування. Його язик смакує свіжого краба, кріп, солодкі помідори. Солодкість переповнює його, розбігається його тілом.
Мати всміхається, тицяє виделкою в свою страву й не їсть. Вона тільки, знай, усміхається і тицяє в тарілку, і не зводить із нього очей, дивитися, як він підносить виделку до рота — вдруге, утретє. Їй не слід витріщатися на нього, він не ярмаркове видовисько, не слон, не потвора, не диво світу.