— Наш пан бурмістр отримує анонімні листи, — пояснив Енґельберт Рат.
Бурмістр кивнув:
— Хтось погрожує мені... як би це сформулювати... зробити публічною певну інформацію, яка не надто сподобається публіці. А в результаті, добре ім’я Аденауера викачають у багні.
— Яка це інформація?
— Інформація, яка здатна покласти край моєму політичному існуванню, якщо потрапить у руки нацистам або комуністам.
— Я маю знати щось конкретніше. Якщо ви хочете, щоб я вам допоміг, розкажіть, у чому суть погрози.
Аденауер прочистив горло.
— Акції «Ґланцштоф», — сказав він.
— Акції американського «Ґланцштоф», виробника віскози, — уточнив Енґельберт Рат.
Аденауер кивнув:
— У мене їх багато. На дуже великі суми. На мільйони... Я маю на увазі, що, коли я купував їх два роки тому, вони саме коштували мільйони. Усі мої маєтності вкладені в ці акції. І не тільки. Кредит від «Дойче Банку»...
— Розумію, — кивнув Ґереон Рат. — Акції від жовтня впали нижче плінтуса.
— Акції падали вже давно. Але я ніколи не уявляв собі, що вони настільки знеціняться. Натомість, я сподівався, що вони знову почнуть рости. Однак останні кілька місяців... Коротко кажучи, мої борги перед банком зараз вищі за ринкову вартість моїх акцій. Значно вищі...
— Іншими словами, ви розорені, — підбив підсумок Рат, собі на втіху упіймавши гнівний погляд батька. — То як вас шантажуватимуть, коли це вже сталося?
— Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку є друзі, ладні допомогти, — заперечив бурмістр. — Я тільки не хочу, щоб про це дзвонили в усі дзвони.
— І саме цим погрожують вам в анонімних листах...
— І саме на щось подібне чекають мої вороги, як ліворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто ідеальний!
— Чому б вам офіційно не звернутися до поліції?
— Ви самі знаєте, що, на жаль, не всім офіцерам поліції випадає довіряти. З такою справою може впоратися тільки досвідчений працівник поліції, але не поліція як така.
Рат кивнув:
— Я, однак, досі не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато більше досвіду поліційної роботи.
— Листи приходять із Берліна, я впевнений у цьому. Не тільки тому, що їх досі надсилали тільки до мого берлінського офісу. Шантажист сидить десь у цьому місті. Подивіться самі... Ось.
Він витягнув невелику пачку паперів із внутрішньої кишені фрака і подав їх Рату.
Червоний олівець. Великі друковані літери. Літери кривулясті, але розбірливі. Чимось скидається на маленький саморобний плакат:
«Форд залишається в Берліні, або Аденауер іде до в’язниці!»
— Що це має означати? — запитав Рат.
— Це ціна, — пояснив мер. — Шантажист не хоче грошей, він не хоче нічого іншого. Він хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен.
— Автозавод?
Аденауер кивнув:
— На жаль, його дні вже злічені. Нічого не вдієш.
— Я нічого про це не знаю, ви маєте мені пояснити.
— Форд перебирається до Кельна, — сказав Аденауер. — Підписано всі папери. Ще цього року ми закладаємо підвалини в Рілі. Найсучасніший автомобільний завод у Європі. Берлінське виробництво виглядатиме застарілим, у порівнянні з ним. І тоді у Вестгафені згаснуть вогні.
— А шантажист хоче цьому запобігти.
Аденауер кивнув:
— Схоже на те. Однак він натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!... Втім, навіть якби захотів, я б нічого не зміг вдіяти! Так само, як не може бурмістр Берліна.
— У пана Бьома наразі свої клопоти, — зауважив Ґереон.
— Хто б сумнівався! Єдиний, хто міг би щось зробити, має ім’я Генрі Форд. Але, щойно в Рілі буде завершено всі приготування, він не дозволить жодному автомобілю скотитися з конвеєра у Берліні, щодо цього можете не сумніватися.
— У Берліні стане ще більше безробітних.
Аденауер стенув плечима.
— Що я маю на це сказати? Натомість будуть створені сотні робочих місць у Кельні. Так повелося в цьому світі! Так він влаштований! І шантажем цього аж ніяк не зміниш!
— А попри це — а може, саме через це — шантажист може завдати шкоди, і я маю запобігти цьому.
Аденауер кивнув:
— Твій хлопець швидко схоплює, — кинув він Енґельберту Рату.
Ґереон відчував щось подібне, коли мати хвалила шкільні успіхи сина перед гостями за кавою.
— Звідки вам відомо, — запитав він, — що шантажист справді має інформацію, яка становить реальну загрозу?
— Читай, — Аденауер подав йому інший аркуш. — То була перша сторінка, з вимогою, а це — друга з того ж листа.