Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато більше тексту — до того ж, друкованого на машинці, але теж червоним, як олівець на першому аркуші.
«Чи не прикро було б комусь, якби світ дізнався, що обговорювали під час засідання Наглядової ради «Дойче Банку» між собою члени цієї наглядової ради Аденауер і Блютґен, разом із директором банку Брюнінґом?».
— Що це має означати?
— Перш за все, це означає, що хтось точно знає, що і де відбувається, — відповів Аденауер. — Дізнайтеся, хто це, і дайте йому зрозуміти, що не я, а саме він піде до в’язниці, якщо бодай слово з будь-якої конфіденційної розмови просочиться в публічний простір!
— Як ви собі це уявляєте? Я служу у поліції, я...
— Точно. Саме тому ви знаєте найкращі способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досі добрі стосунки з вашим начальником поліції. Моє слово щось таки важить для Цьорґібеля[10], повірте мені! Ваш батько у вашому віці був уже старшим комісаром. Пора наслідувати його.
— Це складно. Міністерство внутрішніх справ наклало мораторій на промоції...
— Авжеж! Бо Пруссія змушена заощаджувати! Але повірте, завжди є винятки! Навіть у ці важкі часи за справжні заслуги треба винагороджувати. І гідні отримають свої винагороди.
Енґельберт Рат кивнув на знак згоди.
— Старший комісар Ґереон Рат — це звучить гідно, — підніс він свій келих. — За наступного старшого комісара в родині Ратів!
Ґереон підняв келих і посміхнувся, але тільки пригубив солодке вино. Старший комісар — це справді непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що більше не муситиме слухати накази такої мавпи, як Бьом. Ніхто вже не попихатиме Ратом.
— Комісар Рат?
Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панів, спрямовані на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Ґереона:
— Пане Рате, вас до телефону.
Телефонував Червінскі. Вони нарешті упіймали Ґлазера. Помічник інженера з освітлення увечері таки прийшов додому, і їм залишилося просто затримати його.
— У будь-якому разі, чолов’яга сидить упакований на Алексі й чекає на тебе, — доповів детектив. — Я подумав, ти, може, захочеш побалакати з ним іще сьогодні. Сподіваюсь, ми нічого тобі не перервали. Твоя подруга була настільки доброю, що сказала нам, де ти гаєш свої вечори.
Рат мало не зірвався на товстунові за його фамільярний тон, але стримався. Зрештою, Червінскі зробив щось путнє. Таке траплялося нечасто.
— Я зараз буду, — сказав він коротко і поклав слухавку.
— Служба, — вибачився він, повернувшись до столу в капелюсі й пальто. — На жаль, справа невідкладна.
Він потиснув руку вождеві індіанців у фраку.
— Дякую за частування, пане Аденауере, — сказав він, хоча, був, ледь торкнувся солодкого вина.
— Зачекайте! Візьміть листи!
Аденауер простягнув над столом пачку паперів, і Рат поклав їх у внутрішню кишеню.
— Що ж, мій хлопчику, — підвівся Енґельберт Рат, щоб попрощатися з сином. Начальник кримінальної поліції зробив невдалу спробу обійняти його, але, не спромігшись зі свого місця, незграбно потиснув синові руку. — Бережи себе. Ти сам даси собі раду, правда? Я маю щось іще обговорити з бурмістром.
— Все гаразд, батьку. — Ґереон прокашлявся. — Ми завтра побачимося?
У батька обличчя закам’яніло.
— Мати... ми... — затнувся він. — То я... я пообіцяв твоїй матері не залишати її довго на самоті. Я поїду нічним потягом.
— У Берліні — ні на секунду довше, ніж необхідно, правильно, панове, га?
Іронія мала приховати його розчарування, але посміхнутися він не спромігся. Хоч як його був роздратував несподіваний візит батька, ще більше допекло Ґереонові усвідомлення того, що Енґельберт Рат — посеред Масляної — приїхав до Берліна тільки для того, щоб зробити послугу своєму старому другові Конраду. Але він знав свого батька — чи й варто було очікувати чогось іншого?
— У такому разі, гарної тобі дороги додому! — кинув він і, не озираючись, вийшов із зали ресторану і збіг сходами просто під дощ.
На вулиці, перш ніж сісти в машину, він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Потім, уже за кермом, деякий час дивився на нічний Вільгельмплац. За винятком кількох перехожих, які щойно вийшли з метро, і двох чоловіків у мундирах перед імператорським подвір’ям, площа Вільгельма була безлюдною — нічне життя відбувалося в інших місцях.
Рат не міг пригадати, що давав Аденауеру якусь обіцянку, але відчув вагу паку листів проти грудей, у внутрішній кишені, і знав, що отримав замовлення. Замовлення, що може піднести його на посаду старшого комісара.