— Що?
Чоловік, що досі сидів камінцем, раптом аж підскочив.
— У вашій справі немає ні слова про втрату слуху.
— Бо в мене все гаразд зі слухом.
— Я запитав вас, де ви працюєте.
— Дарма, — голос його пролунав так, ніби він щойно прокинувся. — Ви прочитали мені, де я нібито працюю. Щось із фільмом. Але це неправда.
— То звідки ваше ім’я в особовій справі відділу кадрів?
Ґлазер знизав плечима і, сердито зиркнувши Ратові в очі, огризнувся:
— Про це треба спитати в того, хто оформив цю справу. Моя особова справа лежить у відділі кадрів компанії «Сіменс і Гальске». Я електрик в «Ельмоверк».
— Що?
— Повторити, щоб ви записали? — Ґлазер потроху бадьорішав, він, попри холоднечу, навіть перестав тремтіти. — Я працюю в «Сіменс»! На заводі електромоторів. Я саме повертався зі своєї зміни, коли ваші колеги вхопили мене. Просто перед дверима квартири: з наручниками, пістолетом і рештою ваших прибамбасів. Сподіваюсь, сусіди не встигли сповна навтішатися виставою. Пані Кнауф, із квартири навпроти, цікава, як стерво.
Рат зазирнув у паспорт Ґлазера. Чоловік на фото в документі й людина перед ним були однією особою поза будь-яким сумнівом.
— Що, не того злапали? — уїдливо поспівчував Ґлазер.
Рат згорнув папери.
— Це ми за мить з’ясуємо.
Мить затяглася на дещо триваліший проміжок часу: Рат почастував гарячим чаєм дедалі більш непосидючого Ґлазера. І аж по нескінченних трьох чвертях години охоронець нарешті проштовхнув у двері Гайнріха Белмана, який мав дещо розкуйовджений вигляд. Навіть раніше, по телефону, Белман не справляв враження тверезої людини, а тепер наповнив кабінет густим алкогольним духом.
— Добрий вечір, пане комісаре, — процвенькав кінопродюсер, марно намагаючись триматися рівно. — Не знав, що ви теж... працюєте н-ночами.
— Сідайте, будь ласка! — запросив його Рат, підсунувши стілець до свого столу.
Белман сів.
— Вибачте мій стан. Я трохи перебрав... Взагалі, це не мій стиль... Але смерть Бетті... Я ж таки жива людина!
— Все гаразд, — зупинив його Рат. — Ви не хочете привітати мого гостя?
Здається, Белман тільки зараз помітив Ґлазера.
— Дуже приємно, — сказав він, простягаючи через стіл свою правицю, — Белман.
— Ґлазер, — відрекомендувався інший, потиснувши йому руку.
— Хіба ви не знайомі з ним? — запитав Рат Белмана.
— Ні, — роздратовано відказав той. — А маю бути?
— Це Петер Ґлазер.
— Як?
— Ваш освітлювач.
— Казна-що! Я знаю своїх людей!
— Ви принесли фото, про яке я просив?
— Авжеж, — Белман сягнув рукою в кишеню піджака. — Хоч це було не так просто... — Ось... Це з різдвяної вечірки, — сказав він, якось винувато потискаючи своїми масивними плечима.
На світлині показаний красень із келихом пуншу в руці щасливо всміхався на камеру, іншою рукою обіймаючи жінку. Рат ніколи раніше не бачив цього чоловіка, але впізнав жінку — то була Бетті Вінтер! Тривожний дзвіночок тихо, але наполегливо задзвонив у нього в голові.
— Ось, — сказав Белман, розгладжуючи світлину, — оце Ґлазер. Він добре ладнав із Бетті. Особливо того вечора, — додав він, похитавши головою. — Досі не можу повірити... Я маю на увазі, повірити, що її більше немає...
Петер Ґлазер, який весь цей час придивлявся до фотографії, зараз витягнув шию і вибалушив очі.
— Що ви верзете? Це бісів Фелікс! Як це він опинився коло Вінтер?
Тепер уже справа справді швидко з’ясувалася: зниклий освітлювач Белмана звався Фелікс Кремпін — він, очевидно, скористався з особових даних свого приятеля Петера Ґлазера, щоб найнятися в «Ля Бель Фільм Продукцьйон». Насправді ж, за словами Ґлазера, Кремпін працював директором із виробництва в компанії «Монтана Фільм».
Щойно Ґлазер згадав назву «Монтана», Гайнріх Белман наче оскаженів. Продюсера неможливо було вгамувати, попри — а може, саме через — те, що він був добряче напідпитку. Він, не вгаваючи, торочив про шпигунство, саботаж, диверсії, а, може, й щось гірше.
— Ці кримінальники! Я мав би передбачити! Не зупиняються навіть перед убивством!
Рат покликав охоронця, щоби той випровадив Белмана. Та навіть коли за ними зачинилися двері, ще довго було чути прокляття і лайку продюсера. Тим часом Рат якомога детальніше розпитав електрика про його приятеля. Він занотував адресу Кремпіна, а потім особисто відвіз Петера Ґлазера додому.
— Дякую за допомогу, — сказав йому Рат на прощання. — І не ображайтеся. Здається, ваш приятель своїми пустощами пошив у дурні і вас, і нас.