Выбрать главу

— Будьмо! — пробурмотів Ґереон відображенню, єдиному, чиє товариство він здатен був зараз витерпіти.

...Він здригнувся, сонний, у своєму кріслі, чимсь наче стривожений. Він спав чи тільки на мить закуняв? У будь-якому випадку, він щось почув. Склянка, мабуть, випала з руки — вона лежала на килимі поруч із кріслом, на щастя, він осушив її до дна. Насправді він, мабуть, спав деякий час: язик у роті був наче ряднина.

Рат підвівся й наштовхнувся на двері. Йому треба було вгамувати спрагу. Тільки вже йдучи на кухню, він зрозумів, що, мабуть, багато випив. На кухні, намагаючись не здіймати зайвого шуму, дістав склянку з буфету і підставив її під кран. Він дозволив холодній воді деякий час бігти по руках, перш ніж повернути кран. Це було приємно. Він випив воду за одним духом, і знову підставив склянку під кран.

ґереон побачив листа аж тоді, коли зі склянкою води йшов до дверей. Посередині столу лежав невеличкий аркуш паперу з блокнота — з того, в якому вона, зокрема, робила списки покупок. Рат здивувався, взяв листа і прочитав.

«Вибач, кохання моє, — прочитав він і відчув, як щось наче стиснулось у шлунку від цих слів, — але я більше не витримувала.

Я почуваюся такою самотньою в цій квартирі, коли тебе немає. Любити поліцейського насправді непросто, але я майже звикла до цього. Майже. Сьогодні вже, мабуть, ми не побачимося. Я викликала таксі, щоб їхати до сестри, якій потрібен хтось, щоб її потішити.

З тобою ми побачимося завтра на балі. Спробую повернутися до тебе о пів на шосту, тоді ми могли б поїхати туди разом.

З любов’ю,

Каті.

PS: На плиті ще є м’ясне рагу. Ти в курсі: найкраще смакує підігрітим

Рат поклав листа на стіл.

З одного боку, він відчув величезне полегшення, з іншого — тепер, коли він узнав, що її в квартирі немає, його огорнула така самотність, від якої йому майже фізично боліло. Його били дрижаки, попри те, що вона залишила увімкненим обігрівач. Щойно він уникав її, втік від неї в своє крісло з коньяком, ладен був відіслати її до дідька. А тепер йому аж до туги, до болю її бракувало.

Що ж, принаймні, тепер можна вкладатися. Адже він цього хотів?

Раптом, від гострого відчуття страху, йому перехопило в горлі. Ніч іще не закінчилася. Вона тільки починалася.

Він повернувся до вітальні, поставив платівку Коулмена Гокінса і відкоркував пляшку коньяку.

8

Він дивиться на заголовок і намагається переконати себе, що то тільки літери. Жирні чорні літери на дешевому газетному папері.

«Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором!»

Це тільки літери.

Літери — це не реальність.

За якийсь день він дізнається, що вони брешуть. Смерть не могла її здобути, смерть безсила проти неї, бо вона вже давно стала безсмертною.

Він кидає газету. Пахощі свіжозвареної кави пливуть до нього і раптом вони здаються йому ще менш реальним, ніж літери на папері, ніж те, про що говорять літери на папері, і дедалі відчутнішою стає знемога, відчуття, якого він не знав уже віддавна, роками.

Він був звільнений від цієї знемоги.

— Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт стоїть собі там, як завжди стояв, усі роки — навіть у ті темні холодні роки. Ті роки, які він хотів би стерти з пам’яті, стерти зі свого життя.

Альберт завжди є, завжди присутній. Щодня, що-божого-дня.

Того дня, коли світ...

Того дня, коли світ прощається зі своїм життям. Альберт стоїть коло вікна, запинає важкі штори зеленого оксамиту. У кімнаті лише тьмяне газове світло. Западає напівморок.

У них стурбовані обличчя, суворі обличчя, і дивляться на нього так, ніби своїми поглядами хочуть навічно припечатати його в цій кімнаті.

Вони його упіймали.

У коморі.

Що вони собі думали? Чого вони очікували від п’ятнадцятирічного хлопчика?

Від п’ятнадцятирічного хлопчика, що геть знесилений і голодує! Він голодує в одному з найбагатших будинків міста, де на кухні працюють шестеро кухарів! Де комора може посперечатися з коморами найдорожчих ресторанів!

Він робив це тижнями. Він знав, коли в кухні нікого немає і шлях до неї вільний. Він стояв перед усіма тими ласощами, в животі йому бурчало, і він потроху куштував від кожного з усіх тих смаколиків, які йому не дозволяли їсти.

Від солодощів.

Хоч би скільки він того з’їдав, він не гладшав — так було від того часу, коли ця недуга вразила його.

Однак вони таки помітили.