Охоронець показав рукою кудись углиб території.
— Пройдете повз скляний будинок отам і далі, через майстерні, і вийдете просто до великого павільйону. Там зараз знімають для «Монтани».
— Великий павільйон?
— Еге. Повз не проскочите.
Будівля одразу за воротами, вся засклена, нагадувала кіноательє в Марієнфельде, за нею тяглися будинки казарменого типу, з яких долинали удари молота й вищання циркулярної пилки. Рат на якусь мить втратив уважність і раптом опинився в лабіринті східного базару, що, наче примарна картина з «Тисячі й однієї ночі», розкинувся серед зимового ландшафту Бранденбурґа. Попетлявши алеями ринку, він вийшов назовні через великий портал мечеті і побачив її зворотний бік — грубу дерев’яну конструкцію, що утримувала східне диво, не даючи йому розвалитися. Рат трохи відхилився від стежки, але, глянувши ліворуч, одразу зрозумів, що мав на увазі охоронець, кажучи, що павільйон «не проскочиш повз». У нічим не декорованому цегляному ангарі, що височів за бараками майстерень, можна було без проблем умістити дирижабль.
Споруда здавалася розташованою доволі близько, але Ратові знадобився певний час, щоб дістатися його. Поруч із ним цегляними стінами без вікон стриміла в небо нова будівля.
— Тут великий павільйон? — запитав Рат у прусського стрільця часів семирічної війни, який курив цигарку і читав газету, притулившись до муру.
— А ти десь бачиш більший? — зиркнув на нього спідлоба чолов’яга. — Що, теж статист?
— На кшталт того. Мені треба «Монтану».
— За рогом побачиш, великі двері — такі, що повз не проскочиш. Норд Ательє.
Зворот «не проскочиш повз» був тут, схоже, загальнопоширеним. І цього разу теж виявився цілком виправданим. Проти величезних сталевих розсувних дверей комірні ворота видались би скромною хвірткою. Інші сталеві двері, звичайного розміру, вбудовані в основні, у порівнянні з ними нагадували котячу лазівку. Вони з легким вищанням відчинилися, і Рат ступив усередину.
За котячою лазівкою на нього чекав охоронець.
— Хальт! — собакою гаркнув він. — Сюди не можна! Триває зйомка!
— Саме тому я тут, — зауважив Рат.
На охоронцеві був такий самий хвацький однострій, як на його колезі коло воріт студії. Він дивився згори вниз на непроханого гостя, ніби намагаючись оцінити його поважність і, здається, не зміг дійти чіткого висновку.
— Зйомки звукового кіно, — показав він на сталеві двері, чорні літери над якими складалися в напис «Середня Зала ІІ Норд», а поруч із написом горіла червона лампочка. — Сюди не можна аби кому отак вламуватися!
— Я не хочу вламуватися. Хочу поговорити з містером Оппенберґом.
— Зараз? Просто посеред зйомки?
Вискочка в уніформі. Він починав дратувати Ґереона.
— Що, якби ви прогулялися туди і запитали в Оппенберґа? — нетерпляче запропонував він.
— Хіба що ви мені назветеся, бо інакше я не знаю, про кого повідомити, — пробурчав охоронець.
— Рат. Кримінальна поліція.
Чолов’яга негайно виструнчився.
— Чому ж одразу не сказати? Ви не схожі на нишп... на співробітника поліції. Зачекайте, будь ласка.
Охоронець зник у дверях, над якими враз згасло червоне світло. Рат розважував, чи не піти просто за ним, але зрештою утримався і став чекати, коли двері знову відчиняться. Охоронець, розчахнувши двері, притримав їх для чоловіка, якого Рат побачив спершу зі спини і сріблясто-сивої потилиці, бо той, обернувшись, гукав щось у павільйон:
— ...тоді ви просто граєте далі сцену тридцять дев’ять, ясно?! Ми маємо раціонально використати час, навіть якщо це означає більше сцен. Отже, почніть репетирувати тридцять дев’яту: майстерня Шредера, барон Суец і Шредер. Черні може переодягатися. Даю вам півгодини. Коли я повернусь, я хочу, щоб ми одразу почали!
Оппенберґ здивувався, упізнавши Рата.
-— Мій любий друже, — він радісно потиснув Ґереонові руку, — це ви! Що я можу зробити для вас?
Рат реагував на дружні вияви кіношника підкреслено стримано:
— Йдеться про вбивство.
Усмішка на обличчі Оппенберга вмить поступилася крижаному заціпенінню.
— Вівіан? Вона...
Вівіан. Рат пригадав вродливу супутницю Оппенберґа в «Пивничці Венери».
— Я шукаю вашого директора з виробництва, Фелікса Кремпіна, — повідомив він, залишаючись привітним, як старший кельнер, що не отримав на чай.