— Ні, — Оппенберґ подивився йому просто у вічі, вигляд він мав дуже серйозний. — Я хочу, щоб ви повернули мені мою провідну актрису.
Коли цього разу Рат зайшов до офісу на Кантштрасе, білявка так само базікала по телефону. Особова справа Кремпіна лежала на столі — секретарка несамовито замахала вказівним пальцем, показуючи на неї. Чи не видалила вона кілька сторінок із теки, за вказівкою свого шефа? Рат не знав, чи може він довіряти продюсеру. Втім, чим він ризикує? У будь-якому разі, Оппенберґ чимало розповів про свого колишнього співробітника. За його словами, Кремпін був одержимий кінематографом, він, як ніхто, захоплено сприйняв появу звукового кіно. Оппенберґ також стверджував, що то була його, Кремпіна, власна ідея — найнятися до Белмана, щоб розкрити виробничі секрети компанії-конкурента. Востаннє, коли Кремпін з Оппенберґом бачилися, з тиждень тому, шпигун не так багато зміг розповісти про Белмана, а про жодні диверсії навіть мови не було. А тепер Оппенберґ не мав жодного уявлення, де може перебувати його людина. Рат подумав, що варто поміркувати над різдвяною світлиною від Белмана: Кремпін поруч із Бетті Вінтер. Може, у красеня це таке захоплення — затьмарювати голови юним кінозіркам? Що, як він закрутив роман із Вівіан Франк, і вони разом десь завіялися? Рат цілком міг уявити, що вони в такій ситуації більше не хочуть стикатися зі своїм старим роботодавцем.
Білява секретарка Оппенберґа дещо здивувалася, коли Рат, узявши з письмового столу досьє Кремпіна, замість іти геть, влаштувався в одному з шкіряних крісел. Однак це не змусило її припинити телефонну розмову. Рат cкористався з часу балачки, щоб переглянути папери. Нічого особливого. Кремпін здавався технічно обдарованим молодиком. Перше, ніж стати директором із виробництва, він працював у того ж Оппенберґа техніком з освітлення й кінооператором. Офіційне працевлаштування закінчилось у грудні 1929 року, коли його фактично звільнили: теперь між Феліксом Кремпіном і Манфредом Оппенберґом більше не було жодного зв’язку. Рат не міг визначити, чи справді це так, чи Оппенберґ щойно подбав про появу такого запису. Чорнило на паперах було сухим, і білявка, що вже нарешті поклала слухавку, ніяк себе наче не виказувала. Однак документи про звільнення Кремпіна однаково видавалися підозрілими.
— Я ще щось можу для вас зробити? — запитала секретарка.
В її голосі було набагато більше щирої цікавости, ніж щирої привітности.
Рат кивнув:
— Мені треба зробити телефонний дзвінок. Одна чи дві хвилини. Сподіваюся, ви зумієте стільки часу перебутися без апарату.
Вона знизала плечима.
— Чом би й ні? У мене й інших справ не бракує.
Вона пересунула по столу до нього чорний телефонний апарат, повернулася до машинки і почала передруковувати рукопис — очевидно, якогось сценарію.
Рат зняв слухавку і найперше зв’язався з кабінетом судово-медичної експертизи на Гановершештрасе, але Ґреф уже звідти виїхав. Рат додзвонився до детектива в Замку — той уже сидів за своїм столом.
— Швидко ти впорався! Що казав патолог?
— Вульгарні дотепи.
Рат ясно уявив собі, якими жартами цинічний експерт розважав молодого детектива. Початківці у священних залах смерті завжди мали відбути в доктора Шварца іспит на стійкість, незалежно від того, ким вони були — студентами чи молодими поліціянтами.
— Шварц міг одразу віддати мені протокол — він давно був написаний. Натомість, він... Мені досі робиться зле, як подумаю про це.
— Але він, мабуть, сказав щось про причину смерти...
— Він підтвердив те, що ми підозрювали: зупинка серця від ураження електричним струмом. Попри опіки й зламані кістки вона здатна була вижити, але сплатила б за це тяжку ціну.
— Подібність до Макса Шрека?[12]
— Це теж. Втім, ні, ще гірше: Бетті Вінтер приречена була б, імовірно, на все життя лишатись в інвалідному візку — прожектор перебив їй хребет.
— Холера.
— Прожектор також міг її вбити. Доктор Шварц каже, питання вирішували лічені сантиметри. Якби прожектор упав їй на голову, то вбив би на місці.
— Що ж, їй пощастило.
Слова злетіли з язика, перш ніж Рат збагнув, що каже.
— Ти вживаєш майже ті слова, що доктор Шварц, — зауважив Ґреф. — Але, з усією повагою, я вважаю ваш цинізм недоречним. Ми тут обговорюємо трагічну смерть.
— Таке з нами роблять роки служби. Цього не уникнути. Та, щойно тебе перестане нудити в моргу, ти будеш подібним до нас.
— Дякую. Тоді нехай краще завжди нудить, — відказав Ґреф. — Ґереоне, ти коли повертаєшся до Замку? Бьом тебе хоче бачити.