— Звісна річ! Бо має намір зняти зі справи.
— Він просто хоче взяти на себе керівництво.
— Ти чудово знаєш, що це означає: ми вдвох виконуватимемо поточну роботу, а він привласнить весь успіх...
— Якщо вже згадали про поточну роботу: Геннінг і Червінскі досі балакають із кіношниками. Як завжди, не квапляться.
— Ти тримай там оборону.
— А що я маю сказати Бьому?
— Що я наступаю на п’яти Кремпіну. Що ж іще?
— Скільки часу ти наміряєшся Бьому дурити голову?
— Доки Бьом не може мене відкликати, справа залишається в нас. А нам трішечки фортуни, і ми її швиденько розв’яжемо.
— То кому тоді вся слава?
— Ти гадаєш, наскільки я егоїстичний? Ти вже забув, кому завдячуєш своїм просуванням?
Ґреф мовчав.
— Ну ж бо! Протримайся тільки один день! Хіба я так багато прошу? Я підібрався до Кремпіна дуже близько, — переконував його Рат. — Можливо, я ще сьогодні його впіймаю. А документацією не переймайся: з чим не впораєшся сьогодні, ми зробимо разом у понеділок. Якщо Бьом захоче нам тоді допомогти, я не опиратимусь!
— У понеділок увечері за рахунком у «Трикутнику» сплачуватимеш ти.
— Можливо, нам на той час уже буде що відзначити. Я перетелефоную тобі пізніше. Скажімо, о першій. Бьом тоді буде в їдальні. І Фосс теж.
Він поклав слухавку і пересунув телефон по столу назад, до Оппенберґової білявки. Та не піднімала голови від рукопису.
— Дякую, — озвався Рат до неї, машинка знай стукотіла. — Я можу проставити вам ще кілька запитань?
Стукотіння припинилося.
— Я не знаю. Спробуйте — мо’ й зможете.
Вона в такий спосіб фліртувала? Чи просто ввічливо демонструвала своє роздратування? Майже рік пропрацювавши в столиці, Рат досі плутався в тонкощах берлінського мовного етикету.
— Кілька питань про Вівіан Франк, — усміхнувся він білявці.
Та знизала плечима:
— Якщо я в курсі.
— Давно ви знайомі з фройляйн Франк?
— Відколи вони прийшла до нас за контрактом — близько двох із половиною років.
— І що? Надійна особа?
— Професійно, так. Приватно... таке...
— Тобто вона, що, недостатньо віддана Манфредові Оппенберґу?
Білявка знову потиснула плечима.
— Найкраще запитати в Руді, який її знає майже так само добре, як бос. Можливо, навіть краще. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— Руді...?
— Черні. Наш інший герой-коханець. Ви його не бачили? Він теж зараз знімається там, у Бабельсберзі.
— Можливо, ви дасте мені його адресу. І фото.
— Ви не повірите, як багато я можу зробити, — сказала вона, не дивлячись на нього і без сліду посмішки на обличчі, і написала адресу на бланку «Монтани».
Рудольф Черні мешкав у Шарлоттенбурзі, так само як його зникла колега Вівіан Франк. Та перш ніж братися до винюхування на користь Манфреда Оппенберґа, Рат заїхав на Герікештрасе, сподіваючись застукати там Фелікса Кремпіна. Той мешкав на півночі Шарлоттенбурґа — у кількох кварталах від свого приятеля Петера Ґлазера. Зелений «Опель» стояв припаркований через дорогу по діагоналі від будинку Кремпіна. Рат припаркував свій «Б’юїк» одразу за «Опелем» і вийшов. Він підійшов до машини і постукав у вікно, яке одразу опустилося.
— Доброго полуденка, Мертенсе, — привітався Рат. — Щось тут відбувається?
— Щодо полуденка, пане комісаре, то це ви правильно вгадали, — відгукнувся чоловік із водійського сидіння. — Єдине, що відбувається, то це в Грабовські в череві бурчить дедалі гучніше.
— Нічого підозрілого?
Мертенс похитав головою.
— Нічого, крім занепокоєних поглядів. Я думаю, дехто з тутешніх мешканців підозрює, що ми двоє гомиків. Я не дивуватимуся, якщо найближчим часом нас відвідають колеги з відділу громадської моралі.
— То припини дивитися на мене закоханими очима, — озвався чоловік із пасажирського сидіння.
Рат усміхнувся. Настрій у машині здавався цілком бадьорим, хоча стеження належить до найнудніших заходів, які щодня випадають працівникам кримінальної поліції. Мертенса і Грабовскі, двох новачків, щойно прибулих зі школи поліції Айхе, порекомендував йому Ґеннат. Зрештою, Рата влаштовували будь-які працівники, що не входили до кола Вільгельма Бьома, а з усіх таких ці двоє здавалося чи не кращими.
— На Берлінерштрасе є «Ашинґер», — порекомендував він. — Поїдьте на пів години. Поїсте й зігрієтеся, а я на цей час вас підміню.
Хлопці вийшли з машини. Рат знав, що заробляє бали в очах підлеглих. У Замку не часто траплялося, щоб начальник піклувався про своїх співробітників, а надто, якщо заради цього треба було братись до чорнової роботи. «Несолідно» це.