Меблі видавали смак Манфреда Оппенберґа — прості, сучасні, елегантні і, звісно, дорогі. Дерево цінних порід, багато шкіри, багато хрому, без надмірності. Очевидно було, що Вівіан Франк не сама обладнала цю квартиру. І не сама, напевне, за неї сплачує. Жінка, яку Манфред Оппенберґ називав Янголом, не могла так багато заробляти, граючи в фільмах. Якщо тільки вона не походила з багатої родини — у той час, коли Рат познайомився з нею, вона поводилася, як розбещена дочка шляхетних батьків. Пропаща принцеса, якій Манфред Оппенберґ запропонував розкішне життя, щоб утримати коло себе? Рат не міг уявити, що б іще пов’язувало таку життєлюбну молоду жінку, як Вівіан Франк, із таким стариганом, як Оппенберґ, крім, можливо, обіцянки зробити її безсмертною на екрані.
Квартира справляла таке враження, наче тут ніколи не мешкали, вона мала вигляд так само бездоганний і неживий, як декорації на знімальному майданчику; тільки велика скляна попільничка на низькому столику у вітальні і вбудований у шафу — тобто, стримано прихований — бар із чималим вибором спиртного натякали на можливі гріховні слабкості.
Рат ретельно обшукав усі шухляди й шафи, однак ніде не надибав кокаїну. Він зауважив, що думка про білий порошок викликає в нього пожадливе бажання, хоча після того прикрого досвіду Ґереон давав собі обіцянку триматися від нього якнайдалі. Йому пригадалася Вівіан Франк, її знуджений вираз обличчя, мертві очі, які почали світитися тільки тоді, коли вона взяла дозу «снігу». Ні, крім спальні, ця квартира виказувала не так багато звичок мешканки. Єдине, що Рат зауважив, це кілька несподівано порожніх вішаків у, в цілому, щільно наповненій шафі. Оппенберґ уже повідомив, що бракує з десяток суконь, дві валізи і дорожній кофр.
Куди поїхала Вівіан Франк?
І чому не повернулася?
Рат ретельно замкнув двері і спустився ліфтом. Портьє в мармуровому холі — чолов’яга, на вигляд такий старий, наче він тут стоїть на варті ще з часів Старого Фріца[13], — заговорив лише тоді, коли побачив жетон прусської кримінальної поліції.
— То пан Оппенберґ таки звернувся до поліції, — прорипів він, знімаючи окуляри. — Так воно ліпше. Бо, бувало, по двадцять разів на день телефонував, щоб запитати про Франк.
— Коли ви востаннє бачили фройляйн Франк?
Він потиснув вузькими плечима.
— Ну, коли вона поїхала.
— А трішечки конкретніше?
— Це мало бути три чи чотири тижні тому, коли вона викликала таксі. Водій допомагав їй із валізами, тож минув якийсь час, доки вони нарешті поїхали.
— А далі що?
— Я ж кажу, далі вони собі поїхали.
Дотепник! Рат злегка посміхнувся.
— Куди саме?
— Хіба я знаю? На будь-який із вокзалів, я б сказав. Чи в аеропорт. Куди б ви поїхали з двома великими валізами?
— Хіба вона нічого не сказала?
— Кому сказала, мені? Франк на мене навіть не дивилася! Хоча прожила тут два роки! Ми, звичайні смертні, для них не існуємо.
Рат кивнув.
— Ви більше нічого не помітили?
Чолов’яга похитав головою:
— Нє.
— А по тому вже її не бачили?
— Ні. — Портьє замислився. — Хіба що... Так, раз іще тільки...
— Де?
— ...у «Люті», її останньому фільмі.
Портьє, здається, вважав це дотепом. Він розреготався.
Рат, навіть не посміхнувшись, повернувся й пішов до виходу. Регіт позаду нього раптом урвався.
— Зачекайте! — гукнув швейцар.
Рат зупинився біля дверей і обернувся:
— Моя потреба в жартах на сьогодні цілковито задоволена!
— Ні, я не жартую. Серйозно, було щось того дня, коли вона поїхала.
— Що? — Рат так і стояв біля дверей.
— Близько полудня хтось зателефонував і питав її. Насправді нічого особливого, але...
— Хто? — запитав Рат.
— Він не назвався, — сказав швейцар. — Але я однаково його впізнав! — посміхнувся він, пишаючись такою своєю проникливістю.
— То хто ж?
— Він ніколи до того не телефонував, а завжди приходив особисто. Напевне, навіть у дуже особистих справах...
Швейцар підморгнув. Він починав діяти Ратові на нерви. Комісар підвищив голос.
— Хто?
— Я не знаю, як його на ім’я, проте голос його я впізнав. Хоча він, мабуть, телефонував із залізничного вокзалу чи на кшталт того — там було дуже галасно.
Тепер Рат відступив від дверей. Він підійшов до портьє, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберґа, і поклав його на конторку.
— Просто скажіть, то був цей чоловік?
Швейцар придивився до глянсової світлини усміхненого Руді Черні і аж рота роззявив.