— Честь-хвала! — проголосив він, на мить забувши свою верхньонімецьку вимову. — Прусська поліція знає свою справу! Ніколи б не подумав!
Рудольфа Черні не було вдома. Ясна річ. Актор мешкав неподалік, на Рейхсканцлерплац, і тому Рат поїхав туди, хоча знав, що Черні ще на зйомках у Бабельсберзі. Попри те, комісар тричі подзвонив і голосно постукав у двері квартири, аж доки цілковито впевнився, що вдома справді нікого немає. Лише тоді він витягнув із кишені відмичку. Він поступово набував практики. Довелося пригадувати, як Бруно Волтер, його перший начальник у Берліні, показав, як поводитися з таким інструментом. Рат попервах опирався — нечувано! Поліціянт із грабіжницьким знаряддям! Життя довело, що крадійський інструмент для нишпорок буває дуже помічним.
Рудольф Черні жив набагато скромніше за свою кохану. Його не утримував Манфред Оппенберґ, тож акторові належало за все сплачувати з власної зарплатні.
Рат, обережно, щоб не наробити безладу, обшукував квартиру. Він не знав точно, що шукати, не сподівався знайти Вівіан Франк у шафі чи в ліжку — але, можливо, якийсь доказ любовного зв’язку між нею і Черні, можливо, якусь ознаку її перебування. Цілком імовірно, що вона втекла. А Черні? Має намір згодом із нею зустрітися в умовленому місці? Чи вона грала з ним так само, як своїм покровителем Оппенберґом? Якщо історія у викладі швейцара є правдивою, вона поїхала без нього три тижні тому. Або він без неї.
Тому що Черні й сам начебто був у горах. На столі у вітальні Рат надибав кілька туристичних проспектів, що рекламували відпочинок у швейцарських Альпах, у шафі висіло нещодавно вимите лижне спорядження, і нарешті Рат знайшов у ванній кімнаті рушник із вишитим логотипом «Готель Шац-Альп, Давос». Рудольф Черні, здається, за сучасною манерою, сувеніри з відпустки вибирав передусім серед готельного майна.
Рат дивився у вікно на широке коло Райхсканцлерплац і на Радіовежу. Потроху сутеніло, спалахнули перші неонові вивіски.
І тоді він вирішив просто зачекати на Руді Черні.
Рат підійшов до телефону і зателефонував у Замок. Йому одразу відповів Ґреф.
— Ти наче хотів ще о першій зателефонувати?
— Не було як — за клопотами нема коли дихнути. Бьом після того не озивався?
— «Після того»? Він що п’ять хвилин озивається. Зараз знову навідається, бо лінія зайнята.
Рат прочистив горло.
— Слухай! Я знаю, що зараз кінець дня і тижня... але ти однаково ще маєш зробити щось важливе.
— Гм...
— О п’ятій годині похорон отого Весселя. Бьомового мертвого нациста. На Ніколаї Фрідгоф.
— Так?
— Сходи, подивися, що там і як.
— До чого це?
— Бьом призначив нас спостерігачами.
— Відколи ти так ревно виконуєш його накази?
— Хтось із нас має піти. А я поки що не можу залишити справу. Я тобі детальніше розповім у понеділок вранці.
— Як накажеш, шефе.
Рат, уже не маючи нагоди побажати Ґрефу приємних вихідних, поклав слухавку. Безперечно, Рат зіпсував суботній вечір своєму детективові, але й сам не надто втішався, сидячи в чужій холодній квартирі на Рейхсканцлерплац.
Ключове слово «втішатися» повернуло його до думок про бал у «Резі», до якого він ще не мав костюма. Він більше не міг ухилитися від запрошення — бо проґавив цей шанс, і тепер змушений буде піти; Каті перевернула гори, щоб роздобути квитки. Рат усвідомлював, що вона це зробила винятково для того, щоб йому було приємно, але це нічого не міняло в їхніх стосунках.
Якщо Черні не з’явився найближчим часом, іти на бал разом із Каті уже не складається. Але йому й потім іти не хотілося. Він на службі, у нього справи, вона це зрозуміє. Як, зрештою, вона завжди все розуміла. Тоді йому доведеться таки навідатись у «Резі» — у пристойній машкарі й не надто пізно. Він іще не знав, як поводитися з Каті.
Черні звільнив його від очікування незабаром, о пів на п’яту. Зручно сидячи в одному з крісел, Рат почув, як обертається ключ у замку. Він залишився сидіти, щоб достатньо драматично розіграти сцену. Адже Рудольф Черні актор...
Двері відчинилися, світло в передпокої засвітилося. З безпечно зануреної в сутінки вітальні Рат крізь щілину трохи прочинених дверей бачив, як невисокий стрункий чоловік скидає і вішає в гардеробну пальто карамельного кольору і коричневий капелюх.
Двері вітальні широко відчинилися, і господар увімкнув світло. Тепер Рат не був захищений напівмороком. Він дивився на Рудольфа Черні, але той його ще не помітив — переглядаючи якийсь сценарій, він навпомацки наблизився до бару. Рат прочитав на титульній сторінці назву «Вражений блискавкою».