Після кави Рат повернувся до ванної, почистив зуби і увімкнув душ. Вода насправді не дуже нагрілася, залишилася ще достатньо прохолодною, щоб привести його до тями.
Таксист мав на ім’я Фрідгельм Зільке, і мешкав десь під Шенеберзьким газометром[18]. Коли Рат дістався туди, був уже полудень — поїздка в Бабельсберґ забрала більше часу, ніж очікувалося, бо маса охочих виїхати в неділю за місто заповнили вулиці, утворюючи затори. А він же хотів лише повернути на студію дурну уніформу. На щастя, на зворотному шляху рух був не таким щільним. Вулиця перед будинком Зільке взагалі виглядала безлюдною. На сходах відгонило капустою. Рат піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері. За якусь мить йому відчинила, жуючи дорогою, жінка в брудному фартуху. З квартири тягло капустою, а на додачу — смаженою цибулею і печінкою. Рат терпіти не міг печінку.
— Що вам треба? — невдоволено глипнула на нього жінка. — Ми саме обідаємо!
Рат показав своє посвідчення.
Жінці мало очі з орбіт не вискочили, коли вона побачила значок кримінальної поліції.
— От падлючий шмаркач, — прошипіла вона. — А казав же, в кіно з подружкою!
Вона повернула голову в квартиру.
— Еріху! — гукнула роздратовано. — Тут поліція. Що ти знову наколобродив?
Рат заспокійливо підняв руки:
— Облиште, не треба. Мені треба лише якусь хвилину поговорити з вашим чоловіком. Він удома?
— Хто, мій чоловік?
Вона вирячилася на нього спантеличено. Перш ніж жінка збагнула, що відповісти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Встромивши руки в кишені, він зухвало зиркнув на Рата і озвався до матері.
— Я в кіно й був! Якого біса?!
— Еге, гаразд, — сказала жінка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. — У пана поліціянта розмова до батька.
У неї був такий вигляд, ніби здійснився наяву її найгірший нічний жах.
Еріх зник у глибині квартири.
— Нічого поганого, — квапливо запевнив Рат його матір. — Лише кілька запитань. Адже ваш чоловік водій таксі?
Вираз її обличчя погіднішав.
— Авжеж, — підтвердила вона. — Заходьте!
Рат скинув капелюха і увійшов. Він почув дзенькіт столового накриття, запах печінки став нестерпним. Сім’я Зільке сиділа за обіднім столом у просторій кухні — поруч із батьком і старшим, Еріхом, іще троє синів. Фрідгельм Зільке був єдиним, хто мав коло своєї тарілки пляшку пива.
— Фрідгельме, — сказала його дружина, — пан із поліції, тож...
Зільке поправив шлейки на плечах і підвівся.
— Це нові методи в поліції, щоб діймати людей у неділю після полудня? — запитав він.
— Мені шкода, якщо я прийшов у недоречний час, — сказав Рат, — але справа невідкладна. Лише кілька запитань, і я піду геть.
— Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться?
— Ми можемо десь поговорити наодинці...
Зільке знизав плечима, відчинив двері і провів Рата до спальні. Три ліжка — одне велике й два малих — та величезна шафа залишили небагато вільного місця. Попри те, у кімнаті було також два крісла, одне з яких — перед столом біля вікна. У цій кімнаті пахло не набагато краще, ніж на кухні.
— Прошу, — запросив Зільке сідати, показуючи Ратові на крісло. — Нічого ліпшого запропонувати вам не можу.
— Дякую, — зупинився Рат посеред кімнати і витяг із кишені нотатник.
— Ви керуєте таксомотором номер два-чотири-вісім-два? — запитав він.
— Все так. А з цим щось негаразд?
— Ні, ні. Йдеться про пасажирку, яку ви обслуговували восьмого лютого... видатну особу, актрису...
— Та їх таких у цьому місті достобіса.
— Вівіан Франк.
— Франк! Авжеж! Її я добре пам’ятаю. То це було восьмого?
— Мені треба знати, куди ви їх завезли.
Зільке замислився, пригадуючи.
— Десь до Вільмерсдорфа, я думаю... А втім, зачекайте! Я ж усе тут маю... — Він витягнув із шафи темну шоферську куртку і встромив руку у внутрішню кишеню.
— Осьде! — показав він Рату невеличкий коричневий блокнот.
— Що ж, — повів він далі, погортавши записник, — субота, восьме лютого, дев’ять тридцять, із Шарлоттенбурга, Кайзердамм. Поїздка до Вільмерсдорфа. Гогенцоллерндамм. На розі з Рурштрасе.