Рат залишився на лінії і, зателефонувавши до Шенеберґа, відшукав Ґрефа в квартирі Ізольди Геєр. А п’ять хвилин по тому вже чекав на тротуарі перед «Уланд Ек». Каті так і не показалася. Втім, зараз починати серйозну розмову було вже запізно.
Бьом не надіслав йому фургон відділу вбивств: у другому ряду Кудамма припаркувався зелений «Опель» з загального автопарку. Детектив Червінскі випхав своє опасисте тіло з пасажирського місця спереду і відчинив задні двері. За кермом сидів помічник детектива Геннінг.
Рат зітхнув. Нероздільний дует, відомий в Управлінні як Пліш і Плюм[4], навряд чи можна було назвати парою найбільш амбітних слідчих — імовірно, саме тому Бьом так уперто нав’язував їх Рату. Геннінг злегка підніс капелюха, доки Рат влаштовувався на задньому сидінні. Довжелезна дерев’яна тринога і чималий ящик не залишали для нього аж надто багато простору.
— Що це за чортівня?
— Фотоапарат, — пояснив Геннінг. — У сраному «Опелі» багажник для нього замалий!
— У фургоні вбивчого вмістився б!
Геннінг винувато стенув плечима.
— Бьом сказав, фургон потрібен саме йому.
— Нащо? До «Ашинґера»[5] їздити?
Геннінг реготнув голосно і щиро, як належить підлеглому, коли жартує начальник. Червінскі насилу спромігся увіпхатися назад, на пасажирське сидіння, після чого його партнер натиснув на газ. «Опель» розвернувся посеред бульвару і виїхав на зустрічну смугу, струснувшись так, що Рат стукнувся головою об металеву завісу. Коли авто повернуло на Йоахімшталерштрасе, Ратові здалося, що в дзеркалі заднього огляду він побачив червоне зимове пальто Каті.
Кіноательє розташовувалося біля іподрому. Геннінг припаркував машину в дворі, поруч із «Б’юїком» піщаного кольору. Ґреф квапився, підбадьорений перспективою працювати над чимось цікавішим за самогубство Ізольди Геєр. Смерть у кіностудії. Може, їм пощастить натрапити на Гені Портен.
Територію відгороджувала довга цегляна стіна. Студія як така височіла скляною горою трохи далі від шосе, подібна до величезної оранжереї, геть чужої посеред прусської промислової забудови довкола. При вході вартував «шупо» — шуцполіцай з 202-ї дільниці, тримаючись так делікатно, що вони не одразу помітили з дороги його синю уніформу.
— Прошу сюди, панове, — сказав він, показуючи на великі сталеві двері, коли Рат продемонстрував свій жетон. — Ваш колега вже всередині.
— Що там трапилося? — поцікавився Рат. — Ми тільки знаємо, що стався нещасний випадок.
— Актрису грець ударив. Просто посеред зйомки. Це все, що я знаю.
У Рата за спиною крекнув Геннінг, якому випало перти від машини важезне фотоприладдя. Шупо відчинив йому сталеві двері, і щуплий помічник детектива, маневруючи довжелезним штативом і ящиком з камерою, вступив у приміщення. Рат і Червінскі увійшли за ним.
Величезні вікна і скляна стеля, що знадвору надавали будівлі вигляду оранжереї, всередині виявилися цілковито запнутими довгими полотнищами цупкої тканини, тож Геннінг, зі своїм вантажем, мусив пильнувати, щоб не перечепитись у темряві — по всій підлозі в різні боки тягнулися якісь дроти й кабелі.
Обережно переступаючи через штучні «ліани», Рат роззирався по цих технічних джунглях: ліс приладів — прожектори на штативах, між яких засклена шафа, подібна до сповідальні. За товстою, але бездоганно чистою скляною перегородкою Рат упізнав силует кінокамери. Інша камера стояла на візку зі штативом, уміщена в масивний металевий корпус, з якого визирав самий тільки об’єктив. Поруч — футуристична на вигляд консоль із вимикачами, рурками й дрібними миготливими вогниками, на якій лежала пара навушників. Грубезний кабель тягнувся від консолі вглиб приміщення, де набір тонших кабелів з’єднував його з чимось на кшталт шибениці, з якої звисали два сріблясто-чорні мікрофони. Дорогий паркет, меблі з темного вишневого дерева і, на додачу, камін — все це мало вигляд елегантного готельного номеру, що заблукав у просторі і випадково приземлився в геть недоречному середовищі. На паркеті кабелів не було.