Скупчення людей здавалося так само невідповідним елегантного інтер’єру: техніки й робітники у сірих і білих комбінезонах поверх простих сорочок з закасаними рукавами. Єдиний респектабельно вбраний чоловік, блондин у смокінґу, сидів у розкладному кріслі між прожекторами на штативах і джгутами кабелів і голосно ридав, затуливши обличчя долонями. Молодиця в сірому англійському костюмі схилилася над чоловіком, пригортаючи до себе його голову. Юрма на паркетному майданчику тихесенько гомоніла — ніби вперто дотримуючись вимоги мерехтливого застереження «ТИША!» над дверима. Мовчання, мовляв, триває зйомка.
Позаду Геннінга на знімальний майданчик повз масивний прожектор на штативі протиснувся Рат. Помічник детектива на підлогу скинув важку підставку для фотоапарата камери — гупнувши нею так, що всі озирнулися. Натовп розступився, коли Рат побачив Ґрефа в компанії двох «шупо». Він зрозумів, чому ніхто не наважувається порушувати тишу чимось гучнішим за шепіт. Темно-зелений шовк у ногах у Ґрефа блищав елегантними, майже художньо — ніби для портрету — укладеними згортками, але насправді вишукана тканина огортала неприродно скорчене тіло жінки. Половина її обличчя була вкрита пухирями та спотворена глибоким опіком, що оголив підшкірну плоть. Інша половина лишалась у тіні, але дозволяла здогадатися, яким вродливим це обличчя мало бути до катастрофи. Рат не зміг уникнути мимовільних асоціацій із дволиким Янусом, а тоді — з історією доктора Джекіла і містера Гайда. Світле волосся, ідеально укладене в зачіску з правого боку, майже повністю згоріло з лівого. Голова і верхня частина тіла волого блищали, мокрий шовк темними плямами прилипнув до грудей і живота. Важкий прожектор притискав до підлоги ліве плече і частину руки.
Ґреф обійшов тіло і рушив назустріч Рату.
— Привіт, Ґереоне, — сказав він і прочистив горло. — Кепська історія. То там лежить Вінтер.
— Хто?
Ґреф недовірливо подивився на нього.
— Бетті Вінтер. Не кажи, буцім ти не знаєш, хто вона.
Рат знизав плечима.
— Мені треба побачити її обличчя.
— Краще не треба, — Ґреф ковтнув. — Це сталося під час зйомки. Прожектор упав на неї зі стелі. Звідтіля-оно, бачиш? — детектив змахнув рукою, показуючи вгору. — Добрячих десять метрів, а вага чимала. До того ж, він був увімкнений. Розжарений, як пекло.
Рат закинув голову і подивився вгору. Під стелею над подіумом, на мережі сталевих риштовань були прикріплені рядами різного розміру прилади направленого світла, розділені темними полотнищами, подібними до похмурих, монотонних прапорів. У деяких місцях важка тканина провисала, опускаючись навіть нижче прожекторів, частково затіняючи їх. Безпосередньо над тілом у щільному ряду світильників була прогалина — тільки обірваний чорний кабель, імовірно, досі підімкнений до електромережі, свідчив, що на цьому місці теж щось висіло.
— Навіщо їм стільки прожекторів? — здивувався Рат. — Чому не скористатися з природного освітлення? Хіба не заради зовнішнього світла павільйони зводять зі скла?
— Звук, — мовив Ґреф таким тоном, наче це слово все пояснювало. — Скло має погані акустичні властивості. Тому вони все тут позавішували. Найшвидший спосіб перетворити ательє німого кіно на студію звукового фільму.
— Ти досконало поінформований!
— Я щойно говорив з оператором.
Прожектор, який упав на актрису, був набагато більшим, ніж ті, що криміналісти застосовували вночі для освітлення місць злочину. Сталевий циліндр за розміром був не менший, ніж басовий барабан в оркестрі. Електричний кабель ледве затримав би падіння приладу, не кажучи вже про те, щоб запобігти йому. Тільки ізоляційний кожух міг його уповільнити — це було видно з оголеного в кількох місцях дроту.
— Отже, смерть нещасної на совісті цього сталевого монстра? — запитав Рат.
Граф похитав головою:
— І так, і ні.
— Як це?
— Вона померла не відразу. Прожектор практично спалив її, дивно, що з’єднання не розірвалося і світло горіло. А її партнер стояв поруч...
— Нещасне створіння в смокінгу?
— Так, Віктор Майснер.
— Думаю, я його знаю.
Ґреф підняв брову: