Тепер, коли я її побачив, я вже не можу її розбачити.
Вона ловить мене на цьому.
— Що?
— Нічого, — кажу я і відвертаюся, бо я сам не знаю.
Річка і дорога стають прямі, коли долина починає ставати стрімкішою і вущою з обидвох боків. Ми бачимо шматок дороги в тому керунку, з якого прийшли. Покишо там нема армії, нема вершників. Тишина лякає чи не більше, ніж якби всюди довкола був Шум.
Приходять сутінки, сонце сідає в долину за нами, сідає над армією, де би вона не була, над Новим Світом, шоби від нього не лишилося за нами, шоби не сталося з чоловіками, котрі билися проти армії, і з чоловіками, котрі до неї приєдналися.
Шоби не сталося з жінками.
Віола біжить переді мною.
Я дивлюся, як вона біжить.
Якраз коли заходить сонце, ми доходимо до ще одного поселеня, ще одного з причалами біля ріки, ще одного покинутого. Взагалі там лише п’ять хатів стоїть біля дороги, в одній, здається, спереду прибудовано маленьку крамничку з усячиною.
— Чекай, — каже Віола, зупиняючись.
— Вечеря? — кажу я, віддихуючись.
Вона киває.
Доводиться разів шість ударити у двері до крамнички, аби вони відчинились, і хоть там явно нікого нема, я всеодно розглядаюся на всі боки, ніби чекаючи покарання. Усередині все закладено переважно бляшанками, але ми находимо суху буханку хліба, трохи сушених фруктів і багацько в’яленого м’яса.
— Цим припасам може день або два, — каже Віола, жуючи. — Вони, мабуть, утекли до Притулку вчора чи позавчора.
— Ходять чутки, шо армія дуже потужна, — кажу я, навіть не дуже прожовуючи в’ялене м’ясо перед тим як ковтнути, а тому трошки викашлюю.
Ми напихаємо животи як тільки можемо, я запихаю решту їжі в торбу Віоли, яка зараз висить у мене на плечах. Коли запихаю — бачу мамину книжку. Вона ще там, ще загорнута в пластикову торбу, і в ній дотепер наскрізна рана у формі ножа.
Я засовую руку в пластикову торбу, пробігаю пальцями по обкладинці. Вона м’яка, а палітурка на дотик дотепер ніби шкіряна.
Моя книжка. Мамина книжка. Вона цілий час була з нами. Вона сама пережила пораненя. Як і ми.
Я дивлюся на Віолу.
Вона знову це замічає.
— Що? — питає вона.
— Нічого, — я кладу книжку назад у торбу до їжі. — Пішли.
Знову на дорозі, знову біля річки, знову до Притулку.
— Знаєш, це має бути остання ніч, — каже Віола. — Якщо доктор Снов мав рацію, то завтра будемо в Притулку.
— Ага, — кажу я, — і світ поміняється.
— Знову.
— Знову, — погоджуюся я.
Ми проходимо ще кілька кроків.
— Ти починаєш відчувати надію? — з цікавістю питає Віола.
— Ні, — кажу я, приглушуючи свій Шум. — А ти?
Її брови поповзли вверх, але вона хитає головою.
— Ні, ні.
— Але ми всеодно йдемо.
— А, так, — каже Віола. — Хай там вогонь, вода чи мідні труби.
— Думаю, там усе вкупі, — кажу я.
Сонце сідає, знову сходить місяць, піднімається нище чим минулої ночі. Небо дотепер чисте, зорі дотепер угорі, світ дотепер мовчить, тільки річка тече і то постійно гучніше.
Приходить північ.
П’ятнацять днів.
П’ятнацять днів до…
До чого?
Ми йдемо через ніч, небо повільно згинається за нами, ми трохи замовкаємо, коли наша вечеря рощиняється в животах і в тілі знову з’являється втома. Тільки перед світанком ми находимо на дорозі дві перевернуті фіри, навколо всюди россипана пшениця, а пара порожніх корзин лежить на дорозі просто на боці.
— Вони навіть не турбувалися врятувати все, — каже Віола. — Добру половину лишили на землі.
— Ну, це місце не гірше піходить для сніданку, ніж інше, — я перевертаю одну з корзин, віттягую її до місця, де дорога виходить до ріки і сідаю на неї.
Віола бере іншу корзину, піттягує її до моєї, і теж сідає. У небі блискає світло сонця, яке збирається вставати, дорога показує просто на нього, річка теж біжить на світанок. Я відкриваю торбу і дістаю нашу їжу з крамнички, протягую частину Віолі, а сам з’їдаю то шо дістається мені. Ми п’ємо воду з пляшок.
Розкрита торба лежить у мене на колінах. Там решта нашого одягу і бінокулі.
Ну й знову книжка.
Я відчуваю її тишину біля себе, відчуваю, як вона находить на мене, і заходить у пустоти у мене в грудях і в животі і в голові, і я пригадую біль, який відчував, коли вона була занатто близько, як це відчутя нагадувало мені смуток, нагадувало втрату, ніби я падав, падав у ніщо, як це відчуття стискало мене, аж мені хотілося плакати, я від нього реально плакав.