— Нічого, — кажу я.
— Тримайся від того чоловіка подалі, Тодде Г’юїтте.
— А, то я типу пішов на болото, надіючись на зустріч із ним.
— Він не правий.
— Ну всратись і не встати, Бене, дякую тобі за підказку, — кажу я, а тоді вловлюю шматок його Шуму, в якому чути один місяць, і це щось новеньке, геть нова інформація, яку він швидко вкриває іншим Шумом.
— Шо таке, Бене? — кажу я. — Шо має статися в моє деньнародженя?
Він усміхається, і на секунду це не зовсім щира усмішка, на секунду це стривожена усмішка, але потім це вже доста щира усмішка.
— Це сюрприз, — каже він. — Так що навіть не шукай.
Хоть я вже майже чоловік і хоть я й майже його росту, він усеодно ще нахиляється, шоби його лице було на рівні з моїм, не настільки блисько, аби відцього було незручно, але достатньо, щоб я почувався в безпеці, але я трохи відвожу погляд. І хоть це й Бен, і хоть я довіряю Бену більше ніж будь‑кому другому в цьому сраному містечку, і хоть Бен урятував мені життя і, я добре знаю, зробив би це ще раз, я всеодно не дуже хочу розкривати йому свій Шум про то, шо сталося на болоті, переважно того шо я відчуваю, як воно знову починає на мене давити, як тільки я починаю про то думати.
— Тодде? — каже Бен, придивляючись до мене.
— Тихо, — спокійно гавкає Манчі. — Тихо на болоті.
Бен дивиться на Манчі, тоді знову на мене, в його очах теплота, запитання, безмежна турбота.
— Про що це він, Тодде?
Я зітхаю.
— Ми шось бачили, — кажу я. — Там, на болоті. Ну, тоїсть ми не бачили, воно ховалося, але то було ніби отвір у Шумі, ніби розрив…
Я перестаю говорити, бо він уже перестав слухати мій голос. Я відкрив перед ним свій Шум, і тепер пригадую всьо настільки точно, наскільки можу, і він дивиться на мене якось сердито, а десь далеко-далеко я чую, як Кілліан іде і гукає «Бене?» і «Тодде?» , і його голос стурбований, і його Шум стурбований, і в Бена шум теж починає гудіти, а я просто думаю так докладно, як лише можу, все, що згадується про дірку, яку ми знайшли в Шумі, але я думаю ще й тихо, тихо, так, аби місто, в разі чого, не почуло того, і от і Кілліан, а Бен просто дивиться на мене і дивиться на мене, аж поки мені не доводиться запитати.
— Це спеки? — питаю я. — Це спекли? Вони повернулися?
— Бене? — Кілліан іде полем і тепер просто‑таки волає.
— Ми в небезпеці? — запитую Бена. — Буде ще одна війна?
Але Бен лише каже:
— О Господи, — і то типу дуже тихо каже, а тоді знову каже: — О Господи, — а тоді, не рухаючись і не відводячи погляду, каже: — Треба тебе звідси забрати. Треба тебе звідси забрати просто зараз.
4. Не думай про це
Кілліан уже підбігає, але перше ніж він устигає шось нам сказати, Бен його уриває і каже:
— Не думай про це!
Бен повертається до мене.
— Ти теж не думай. Закрий її своїм Шумом. Заховай. Заховай так добре, як тільки можеш.
І він хапає мене за плечі, кажучи це, і стискає так міцно, шо моя кров розганяється навіть сильніше, ніж до цього.
— А шо таке? — кажу я.
— Ти йшов додому через містечко? — питає Кілліан.
— Ясне діло шо через містечко, — відрізаю я. — Як його ще в біса дістатись додому?
Всьо лице Кілліана напружується, але це його не вибісило те, шо я відрізав йому, воно напружується зі страху, страху, який я в його Шумі чую як крик. От за лайку вони на мене не кричать, і відцього всьо відчувається якось навіть гірше. Манчі вигавкує так, шо мало пельку собі не рве:
— Кілліане! Тихо! В біса! Тодде!
Але ніхто не морочиться тим, аби сказати йому заткнутися.
Кілліан дивиться на Бена.
— У нас нема вибору, треба робити це зараз.
— Я знаю, — каже Бен.
— А шо таке? — знову кажу я, вже типу голосно. — Шо робити зараз? — Я відвертаюся від Бена і дивлюся на них обидвох.
Бен і Кілліан знову перезираються, тоді знову дивляться на мене.
— Тобі треба поїхати з Прентісстауна, — каже Бен.
Мої очі переводяться з одного на іншого, але в їхній Шум не проникає нічого, крім простого переживання.
— Шо значить, мені треба поїхати з Прентісстауна? — кажу я. — У Новому Світі ж нема нічого, крім Прентісстауна.
І вони знову перезираються.
— Та перестаньте нарешті! — кажу я.
— Давай, — каже Кілліан. — Ми вже спакували твою сумку.
— Як це ви вже спакували мою сумку?
— У нас, мабуть, мало часу, — каже Кілліан до Бена.