Мій Шум трошки голоснішає — але тільки трошки.
Бо хто би міг подумати?
— Притулок, — кажу я.
— На що завгодно закладаюся, ми його знайшли, — каже вона. — Закладаюся, що коли ми підійдемо до водоспаду, то зможемо побачити його внизу, під нами.
— Якшо побіжимо, — кажу я, — то за годину вже будемо там. Навіть за менше.
Вона дивиться мені в очі перший раз із часів книжки моєї ма’.
І вона каже:
— Якщо побіжимо?
А тоді вона усміхається.
Щирою усмішкою.
І я знаю, що й це означає.
Ми збираємо наші нечисленні речі і йдемо.
Швичче ніж до цього.
Мої ноги втомлені і затерплі. Її, певно, таксамо. У мене купа водянок, усе тіло ниє, серце болить від усього за чим я сумую і чого немає. Її серце таксамо.
Але ми біжимо.
Капець ми біжимо.
Бо може бути (заткайся)…
Просто можливо (навіть не думай)…
Можливо, в кінці дороги реально є надія.
Шо далі ми біжимо, то ширша і пряміша стає річка, а стіни долини підходять блище і блище, ті схили, які з нашого боку, вже так блисько, шо дорога починає йти по них. У повітрі висять дрібненькі бризки бурунів. Наш одяг попромокав, наші лиця теж, наші руки теж. Ревіння стає гримучим, воно заповнює собою цілий світ, майже фізично заповнює, але це й не погано. Воно ніби омиває нас, ніби вимиває Шум.
А я думаю:
«Будьласка, нехай Притулок буде внизу водоспаду.
Будьласка».
Бо я бачу, як Віола на бігу оглядається на мене, її лице світле, вона махає головою і усміхається, підбадьорюючи мене бігти дальше, а я думаю, як то надія тягне людину вперед, як то надія допомагає не зупинятися, але вона ще й небезпечна, вона болюча і ризикована, вона вимагає кинути виклик світові, а коли світ взагалі дозволяв людині перемагати в спорах із собою?
Будьласка, нехай там буде Притулок.
Будьласочка будьласочка будьласочка.
Дорога нарешті починає трошки підніматися, проходить просто над річкою, коли вода починає пробиватися через кам’яні пороги. Між нами і рікою більше нема посадки, лише горб, який іде все крутіше і крутіше, справа від нас, долина звужується і нема вже нічого крім річки і водоспаду спереду нас.
— Майже прийшли, — каже Віола спереду мене, вона біжить, її волосся колихається ззаду на шиї, сонце світить на всьо.
А тоді.
А тоді, на краю скелі, дорога виходить на скельний поріг і раптом круто повертає вниз і направо.
Там ми і зупиняємся.
Водоспад великий, по мінімуму півкілометра навпоперек. Вода реве над скелею, перетворюючись на несамовиту білу піну, вона викидає бризки на сотні метрів на всі сторони навколо нас, вона просочує наші одежі та на всі боки відкидає веселки, підсвічені сонцем, шо якраз сходить.
— Тодде, — каже Віола, так тихо, шо я її ледве чую.
Але мені й не треба чути.
Я знаю, про шо вона.
Як тільки починається водоспад — долина знову розгортається перед нами, широка як саме небо, долина забирає в себе ріку, яка знову починає текти біля підніжжя водоспаду, який розбивається на білу піну ще до того, як паде в плесо, і заспокоюється, і знову стає рікою.
І тече до Притулку.
Притулок.
Це має бути він.
Розпростерся перед нами, ніби стіл з наїдками.
— Он він, — каже Віола.
І я відчуваю, як її пальці хапаються за мої.
Водоспад зліва від нас, у небі бризки і веселки, попереду сходить сонце, а долина внизу.
І Притулок лежить-чекає.
До нього три, може, чотири кілометри йти дальньою долиною.
Але онде він.
Онде він, бляха, є.
Я роззираюся навколо нас, дивлюся туда, де дорога різко повертає, вирушаючи вниз і прорізаючи стіну долини — вона потім починає закладати круті зиґзаґи, спускаючись униз такими серпантинами, шо вони нагадують застібку-блискавку, вшиту в схил, і так аж до місця, де дорога знову підходить до ріки.
І йде разом з нею просто в Притулок.
— Я хочу побачити, — каже Віола, відпускаючи мою руку і дістаючи бінокулі. Вона дивиться через них, витирає бризки з лінз, тоді знову дивиться. — Там прекрасно, — каже вона і більше нічого не каже, а просто дивиться і витирає бризки.
Через хвилину і нічого більше не сказавши, вона передає мені бінокулі і я перший раз дивлюся на Притулок.
Бризки такі густі, шо навіть якшо їх витирати, не вийде роздивитися деталі, типу людей чи чогось такого, але там є купа різних будинків, які переважно стоять навколо центрального будинку, який нагадує велику церкву, але там є й інші великі будинки, і нормальні дороги, які проходять помежи деревами до інших будівель.