І вся ця віцтань добре прострілюється.
Нема дерев, тільки низенькі чагарі.
— Він нас побачить, — каже Віола, оглядаючись на вершину дороги, туди, де ми не можемо побачити Аарона, котрий точно зараз підгрібає до берега, пробивається через бурхливу воду, може навіть іде по ній.
— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ! — знову чуємо ми, тихо через ревіння води, але голосно, ніби це один звук у цілому всесвіті.
— Нема де ховатися, — каже Віола, розглядаючись угору і вниз. — Аж до самого низу.
Я теж розглядаюся. Схили закруті, дорога завідкрита, між закрутами дороги нема нічого, крім низьких чагарів.
Нема де ховатися.
— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!
Віола показує вверх.
— Ми можемо піднятися до тих дерев, котрі на пагорбі.
Але там задуже круто, я вже чую, як у її голосі пропадає надія.
І я роззираюся, шукаю чогось…
А тоді бачу.
Маленька непомітна стежка, вузенька-превузенька, така шо її майже й нема, яка веде від першого повороту дороги до водоспаду. Вона через пару метрів пропадає, але я бачу, куди вона може вести.
Просто до підніжя скелі.
Простісінько до місця, яке майже врівень із водоспадом.
Просто до прискалка, якого майже не видно.
Прискалка, захованого під водоспадом.
Я відхожу з кущів, ступаю пару кроків назад на дорогу. Стежка пропадає.
І прискалок теж.
— Що там? — питає Віола.
Я знову захожу в кущі.
— Он, — кажу я, показуючи. — Бачиш?
Вона примружується і дивиться туди, куди я показую. Водоспад відкидає на прискалок тінь, і там, де закінчується стежка, темно.
— Звіцци видно, — кажу я, — але не видно з дороги, — я дивлюся на неї. — Там ми заховаємося.
— Він тебе почує, — каже вона. — І прийде по нас.
— Не почує через ревіння, якшо тільки мій Шум не буде кричати.
Вона морщить лоба і дивиться на дорогу до Притулку, і на дорогу з якої отот може надійти Аарон.
— Ми так близько, — каже вона.
Я беру її за руку і тягну.
— Пішли. Поки він не пройде. Поки не споночіє. Якшо пощастить — він подумає, шо ми пішли до дерев.
— А якщо знайде нас — то ми в пастці.
— А якшо побіжимо до міста — він нас застрілить, — я дивлюся їй в очі. — Це шанс. Це дає нам шанс.
— Тодде…
— Ходи зі мною, — кажу я, дивлячись на неї так пильно, як лише можу, даючи їй стільки надії, скільки можу придумати. «Не покидай мене». — Кажу тобі, ще нині будеш зі мною в Притулку, — я стискаю її руку. «Не залишай мене». — Обіцяю.
Вона дивиться на мене, слухаючи мої слова, а тоді один раз скупо киває, і ми біжимо до маленької стежки, і туди де вона кінчається, і застрибуємо в кущі там, де вона має йти дальше, і…
— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!
Він майже біля водоспаду…
І ми видряпуємся на крутий схил біля самого краю води, шо далі то крутіше…
І сковзаємо донизу до самого краю…
Водоспад просто перед нами…
І я добираюся до краю, і раптом мушу відхилитися на Віолу, бо тут берег круто обривається…
Вона хапає мене за сорочку і тримає мене…
А вода просто перед нами розбивається об каміння внизу…
А прискалок просто під нами, зовсім близько…
Треба стрибнути над прірвою, аби попасти туди…
— Про це я не подумав, — кажу Віолі, котра тримається за мій пояс, аби ми обоє не полетіли вниз.
— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!
Він близько, він так близько…
— Зараз або ніколи, Тодде, — каже вона мені на вухо…
І відпускає мене…
І я стрибаю…
І я в повітрі…
І водоспад переливається через край у мене над головою…
І я приземляюсь…
І я обертаюсь…
І вона стрибає за мною…
І я ловлю її, і ми разом падаємо на спини на прискалок…
І ми лежимо і віддихуємось…
І слухаємо…
І якусь секунду чуємо тільки ревіння води над нами…
А тоді, тихо, понад усім цим…
— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!
І раптом він звучить за багато миль звіцци.
І Віола сидить на мені, і я важко дихаю в її лице, а вона важко дихає в моє лице.
І ми дивимося в очі одне одному.
І тут заголосно, аби почути мій Шум.
Через секунду вона спирається руками на землю біля мене і відштовхується. Вона дивиться, встаючи, і її очі більшають від здивування.
Я лише чую, як вона каже:
— Ого.
Я перекочуюся і дивлюся.
Ого.
Прискалок — це не просто прискалок. Він іде в глибину, аж доки не опиняється під, глибоко під водоспадом. Ми стоїмо на початку тунелю, одна стіна якого з каменю, а друга — просто з падучої води, яка реве попри нас, біла і чиста, так швидко, шо майже здається твердою.