— Пішли, — кажу я і йду вперед по прискалку, мої черевики сковзаються і човгають. Тут кам’янисто, волого, слизько, і ми зі всіх сил тримаємося кам’яного боку, подалі від ревучої води.
Тутешній шум просто несамовитий. Всепоглинаючий, ніби шось реальне, шо можна попробувати на смак чи дотик.
Так гучно, шо Шум стирається.
Так гучно, шо це найтихіше місце на землі.
Ми пробираємося прискалком, під водоспадом, переступаємо каменюки і маленькі калюжі, порослі зеленою масою. Є і коріння, воно звисає з каміння над нами, і хто знає яким рослинам воно належить.
— Тобі це не нагадує сходи? — кричить Віола, але її голос у реві зовсім тихий.
— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!! — чуємо ми так, ніби між нами міліони миль.
— Він нас знайшов? — питає Віола.
— Не знаю, — кажу я. — Не думаю.
Поверхня скелі нерівна, а прискалок повертає вбік. Ми обоє промокли наскрізь, а вода холодна і не так легко хапатися за коріння, аби тримати баланс.
А тоді прискалок раптом опускається і розширюється, і вирізані сходинки стають очевидні. Це практично повноцінні сходи вниз.
Хтось бував тут раніше.
Ми спускаємось, вода реве за пару дюймів від нас.
Ми спускаємось.
— Нічого собі, — каже Віола ззаду мене і я просто знаю, шо вона вже побачила.
Тунель різко закінчується і прискалок перетворюється на водяну печеру, камінь опиняється високо в нас над головами, водоспад летить через нього стіною, пробиваючи собі дорогу, ніби живе, рухоме вітрило, яке поєднує стіну і підлогу.
Але це не нічого собі.
— Це храм, — кажу я.
Це храм. Хтось розсунув каміння або вирізав його у вигляді чотирьох рядів сидінь із проходом посередині, вони всі повернуті до вищого каменю, амвону, плаского амвону, на якому проповідник міг би стояти і проповідувати, а за ним яскрава біла стіна води, що падає вниз, вранішнє сонце освітлює її, ніби то зоряне полотно, воно наповнює приміщеня блискучими іскрами, які звиваються з кожної блискучої вологої поверхні, аж до вирізаного в камені кола, навколо якого обертаються два менші вирізані кола, Новий Світ і його місяці, нова домівка надії та Божої обітниці для поселенців, якось намальована водостійкою білою фарбою, вона практично сяє на кам’яній стіні, осяваючи звітти всю церкву.
Церкву під водоспадом.
— Вона прекрасна, — каже Віола.
— Вона покинута, — кажу я, бо після першого шоку від того, шо ми знайшли церкву, я замічаю пару зірваних з місця лав, а стіни всі пописані, деякі написи чимось вирізані, деякі написані такою самою водостійкою фарбою, як і Новий Світ, переважно це якась біліберда. П. М. + М. А. і Віллз & Чіллз назавжди і Надії збавтесь, як сюди шосьтам шосьтам.
— Це діти, — каже Віола. — Пролазять сюди, роблять тут свій тайник.
— Справді? Діти таке роблять?
— На кораблі в нас був закинутий вентиляційний коридор, до якого ми залазили, — каже вона, роззираючись. — Але там було гірше, ніж тут.
Ми гуляємо, розглядаючись із відкритим ротом. Вершина стелі, де вода зривається вниз, певно, метрів за десять над нами, а прискалок тут завширшки принаймі метрів п’ять.
— Це полюбому природна печера, — кажу я. — Вони полюбому просто її найшли і подумали, шо це якесь диво.
Віола схрещує свої руки.
— А тоді вони зрозуміли, що це дуже зручна церква.
— Тут задуже мокро, — кажу я. — І задуже холодно.
— Я б сказала, це було, коли вони тільки приземлилися, — каже вона, дивлячись на білий Новий Світ. — Я б сказала, що це був їхній перший рік. Усе було нове, сповнене надії, — вона розвертається, обдивляючись цілу церкву. — До того, як втрутилася реальність.
Я теж повільно розвертаюся. Я дуже добре розумію, шо вони тоді думали. То як сонце падає на водоспад, роблячи всьо всередині яскраво-білим, і тут так гучно і так тихо одночасно, шо навіть без амвона і лав почуваєшся так, ніби зайшов до церкви, ніби це місце було би святе, навіть якби його ніхто ніколи не бачив.
А тоді я замічаю, шо там, де кінчаються лави, дальше нічо нема. Просто п’ядесятиметрова прірва аж до каміння внизу.
Такшо тут нам і прийдеться зачекати.
Тут нам і прийдеться сподіватися.
У церкві підводою.
— Тодде Г’юїтте! — ледве чується до нас в тунелі.
Віола помітно здригається.
— І що ми тепер будемо робити?