Я дивлюся їй в очі.
— Я зустріну його, як чоловік чоловіка, — кажу я.
І хоть для неї тут загучно, аби чути мій Шум, навіть хоть вона не може прочитати мої думки, вона дивиться на мене.
І я бачу, шо вона розуміє.
Вона стає трошки вищою.
— Я не ховаюся, — каже вона. — Якщо ти не ховаєшся, то і я не буду.
А більшого мені і не треба.
Я киваю.
— Точно? — питаю я.
Вона дивиться на мене.
Тоді раз твердо киває.
Я повертаюся до тунелю.
Я закриваю очі.
Я глибоко вдихаю.
І кожною частинкою повітря в мене в легенях, і кожною ноткою Шуму в мене в голові я реву…
Я кричу, так голосно як можу…
— ААРОНЕ!!!
А тоді відкриваю очі і чекаю, коли він прийде.
41. Якшо один упаде
Спочатку я бачу його ноги, вони трохи ковзаються на сходах, але не особливо спішать, він не спішить, бо вже знає, шо ми тут.
Я тримаю ножа в правій руці, моя ліва рука витягнута вперед, також напоготові. Я стою в проході між рядами невеликих лав, настільки в центрі церкви, наскільки можу. Віола трохи за мною, в одному з рядів.
Я готовий.
Я розумію, шо реально готовий.
Усьо шо сталося, привело мене сюди, в це місце, з цим ножем у руці, з тим, за шо варто боротися.
За кого.
І якшо це вибір між нею і ним, то нема вибору, і ціла армія може йти в сраку.
І я такий готовий.
Готовіший чим будьколи.
Бо я знаю чого він хоче.
— Підходь, — тихо кажу я.
Появляються ноги Аарона, тоді його руки, одна несе рушницю, друга тримає баланс об стіну.
А тоді його лице.
Його жахливе, жахливе лице.
Напіврозірване, рана в щоці показує зуби, дірка на місці носа відкрита і зяюча, такшо він практично непохожий на людину.
І він посміхається.
І тільки тоді я відчуваю страх.
— Тодде Г’юїтте, — каже він, практично шо вітаючись.
Я підвищую голос, аби перекрикнути воду, пробую говорити рівно.
— Можеш відкласти зброю, Аароне.
— О, вже можна? — каже він, дивиться здивовано, помічає Віолу ззаді мене.
Я не дивлюся на неї, але знаю, шо вона дивиться на Аарона, знаю, шо вона вкладає в той погляд всю свою хоробрість.
І це робить мене сильнішим.
— Я знаю, чого ти хочеш, — кажу я. — Я зрозумів.
— Справді, юний Тодде? — каже Аарон і я бачу шо він не може втриматися, він дивиться в мій Шум, в ту дещицю яку він чує попри ревіня.
— Вона — не жертва, — кажу я.
Він нічо не каже, але ступає перші кроки в церкву, оглядає хрест, і ряди лав, і амвон.
— І я теж не жертва, — кажу я.
Його зла посмішка ширшає. Нова ранка відкривається в кутику розірваної щоки, звітти починає хлистати кров.
— Гострий розум — приятель диявола, — каже він, і я думаю, шо це так він каже, шо я правий.
Я стаю міцніше і повертаюся разом з ним, коли він обходить навколо амвона через півцеркви, той пів, котрий ближче до краю.
— Це ти, — кажу я. — Жертва — це є ти.
І я відкриваю свій Шум так голосно, як лише можу, аби і Віола і він зрозуміли, шо я кажу правду.
Бо то, шо Бен показав мені ще коли я пішов з нашої ферми, то, як хлопчик у Прентісстауні стає чоловіком, причина, чому хлопчики, котрі стали чоловіками, не говорять до хлопчиків, котрі ще хлопчики, причина, чого хлопчики, котрі стали чоловіками, є співучасниками злочинів Прентісстауна…
Причина…
І я заставляю себе це сказати…
Це то шо вони вбивають іншу людину.
Самостійно.
Усі ті чоловіки котрі пропали, котрі попробували пропасти.
Вони не так уже й пропали.
Пан Роял, наш шкільний учитель, котрий набрався віскі і застрілився, він не застрілився. Його застрілив Себ Манді на своє тринацяте деньнародженя, він стояв сам і тиснув на гачок, а решта чоловіків Прентісстауна дивилися. Пан Ґолт, у котрого ми забрали отару, коли він пропав дві зими тому, він лише попробував пропасти. Мер Прентісс найшов його, коли той тікав через болото, і мер Прентісс дотримався закону Нового Світу і стратив його, але він стратив його, зачекавши тринацятого деньнародженя пана Прентіссамолоччого, і він заставив свого сина замучити пана Ґолта до смерті, без чужої допомоги.
І так дальше, і так дальше. Хлопчики, яких я знав, убивали чоловіків, яких я знав, аби самим стати чоловіками. Якшо люди мера мали якогось захопленого втікача, захованого до тринаццятирічя якогось хлопчика, то добре. Якшо ні — вони просто брали когось із Прентісстауна, хто їм не подобався, і казали, шо він пропав.