Але він не відпускає…
Я кричу, кидаючись на них…
Ніж виставив наперед себе…
Але знову повертаю його в останній момент…
І просто врізаюся в нього…
Ми приземляємся на підніжі сходів, Віола падає на спину, я на Аарона, його руки луплять по моїй голові і він тягнеться вперед і кусає мене за відкриту шию…
Я кричу і відсмикуюся, б’ю його навідліг…
Відбігаю від нього назад у церкву, тримаюся за шию…
Він знову йде на мене, його кулак летить перед ним…
Влучає мені в око…
Моя голова відсмикується назад…
Я шкутильгаю через ряди лав, назад до центру церкви…
Ше один удар…
Я піднімаю руку з ножем, аби відбити удар…
Але лезом убік…
І він б’є мене знову…
Я тікаю від нього, сковзаючись на вохкому камінні…
Проходом до амвона…
І третій раз його кулак дотягується до мого лиця…
І я чую, як два зуби вилітають з корінням…
І я майже падаю…
А тоді реально падаю…
Моя спина і голова б’ються об камінь амвона…
І я випускаю ножа.
Він брязкає по камінню до обриву.
Безкорисний, як завжди.
— Твій Шум тебе викриває! — кричить Аарон. — Твій Шум тебе викриває! — він підходить упритул до мене, стає наді мною. — Від моменту, коли я ступив у це священне місце, я знав, що все буде точно так! — він зупиняється в мене в ногах, дивиться на мене, його кулаки стиснуті і закривавлені моєю кров’ю, його лице закривавлене його власною. — Ти ніколи не станеш чоловіком, Тодде Г’юїтте! Ніколи!
Краєм ока я бачу Віолу, котра зі всіх сил шукає ще каміння…
— Я вже чоловік, — кажу я, але я повержений, я випустив ніж, мій голос слабкий, моя рука закриває кровотечу на шиї.
— Ти вкрав у мене мою жертву! — його очі перетворилися на палючі діаманти, його Шум червоніє так несамовито, шо з нього ніби плине кипуча вода. — Я тебе вб’ю, — він нахиляє до мене голову. — І ти помреш, знаючи, шо я вбиватиму її повільно.
Я стискаю зуби.
Я починаю підніматися на свої блінські ноги.
— То давай, раз зібрався, — гарчу я.
Аарон горлає і ступає крок до мене…
Простягає руки до мене…
Я підвожу лице, аби бачити його…
І Віола ТОРОХ його в скроню каменюкою, яку вона ледве змогла підняти…
Він заточується…
Похиляється на лави і пробує відновити рівновагу…
Тоді знову заточується…
Але він не падає.
Він, чорт собачий, не падає.
Він заточується, але стоїть, межи мною і Віолою, росправляє плечі, він стоїть спиною до Віоли, але височіє над нею, тепер з його скроні біжить ціла ріка крові, але він, бліна, високий шо капець…
Він реально монстр.
— Ти не людина, — кажу я.
— Я вже казав тобі, юний Тодде, — каже він голосом тихим і страхітливим, із Шумом, котрий світить на мене люттю такою чистою, шо вона одна мало не збиває мене з ніг. — Я святий.
Він розмахується рукою в керунку Віоли, навіть не дивлячись у її бік, точно попадає їй в око, збиває з ніг, а вона кричить і падає падає падає, вдаряється в лаву, боляче б’ється головою об каміння…
І не встає.
— Віоло! — горлаю я…
І я стрибаю попри нього…
Він пускає мене…
Я добігаю до неї…
Її ноги на кам’яній лаві…
Її голова на кам’яній підлозі…
З голови тече тоненька цівочка крові…
— Віоло! — кажу я і піднімаю її…
І її голова закидається назад…
— ВІОЛО! — кричу я…
А тоді чую тихе жебоніння ззаду себе…
Сміх.
Він сміється.
— Ти не міг не зрадити її, — каже він. — Я це передбачив.
— ЗАТКАЙ ПИСОК!
— А хочеш знати чого?
— Я ТЕБЕ ВБ’Ю!
Він стишує голос до шепоту…
Але шепоту, який я чую і який пробігає цілим моїм тілом…
— Ти вже впав.
І мій Шум спалахує червоним.
Убивчим червоним.
— Так, Тодде, — сичить Аарон. — Так, так і має бути.
Я акуратно кладу Віолу на землю і встаю і дивлюся йому в лице.
І моя ненависть така величезна, шо заповнює цілу печеру.
— Давай, хлопчику, — каже він. — Очисть себе.
Я дивлюся на ніж…
Він лежить у калюжці води…
Біля прискалка біля амвона біля Аарона…
Де я його кинув…
Я чую, як він мене кличе…
Візьми мене, каже він…
Візьми мене, використай мене, каже він…
Аарон розкриває свої руки.