— Убий мене, — каже він. — Стань чоловіком.
«Не відпускай мене», — каже ніж…
— Вибач, — тихенько шепочу я, хоть і не знаю, перед ким і за шо…
Мені шкода…
І я стрибаю…
Аарон не рухається, руки розпростерті, ніби він хоче мене обняти…
Я врізаюся в нього своїм плечем…
Він не опирається…
Мій Шум кричить червоним…
Ми падаємо попри амвон на прискалок…
Я падаю зверху на нього…
Він далі не опирається…
Я б’ю його в лице…
Знову…
І знову…
І знову…
Розбиваю його дальше…
Збиваючи його в криваву пошматовану масу…
З мене через мої кулаки виливається злість…
І я далі товчу його…
Далі б’ю…
Ламаються кістки…
Лопаються хрящі…
Око лускає під моїми кісточками…
Аж поки я перестаю відчувати руки…
І я дальше б’ю…
І його кров заливає мене, раз за разом…
І вона червона, під колір мого Шуму…
І коли я відхиляюся назад, ще сидячи на ньому, покритий його кров’ю…
І він сміється, він сміється дотепер…
І він булькоче: «Так, — через поламані зуби. — Так…»
І червоність у мені набухає…
І я не можу її стримати…
І ненависть…
І я оглядаюся…
На ніж…
Лише за метр від мене…
На прискалку…
Кличе мене…
Кличе…
І на цей раз я знаю…
На цей раз я знаю…
Я ним скористаюся.
І я стрибаю по нього…
Моя рука простягнута…
Мій Шум такий червоний, шо я ледве бачу…
«Так», — каже ніж…
Так.
Візьми мене.
Візьми у свої руки владу…
Але інша рука дотягується раніше…
Віола.
І коли я падаю до нього, в мені чується піднесеня…
Піднесеня у мому Шумі…
Піднесеня від того, шо я її бачу…
Шо вона жива…
Піднесеня піднімається више за червоність…
І я кажу «Віола»…
Просто «Віола».
І вона бере ножа.
Інерція тягне мене до краю, я кручуся, пробую зупинитись, і я бачу, як вона піднімає ножа, і бачу, як вона підходить, і падаю в прискалок, і мої пальці ковзають по вологому камінні, і я бачу, як Аарон сідає, і дивиться на Віолу, котра підносить ножа, і заносить його, і я не можу її зупинити, і Аарон пробує підвестися, і Віола рухається до нього і я б’юся в прискалок плечем, і зупиняюся за трошечки від падіння і я дивлюся, і то шо лишилося від Шуму Аарона випромінює злість, і страх, і каже «Ні…»
Він каже «Не ти…»
І Віола підносить руку…
Підносить ніж…
І опускає вниз…
І вниз…
І вниз…
І всаджує його просто в шию Аарону…
Так сильно, шо гостряк вилазить з другого боку…
І чути хруст, я пригадую хруст…
Аарон падає від сили удару…
І Віола відпускає ножа…
Відступає назад.
Її лице білісіньке.
Я чую її дихання над ревінням води.
Я віттискаюся на руках…
І ми дивимся.
Аарон встає.
Він встає, одною рукою хапається за ніж, але ніж сидить у шиї. Його позостале око росплющене, його язик вивалюється з рота.
Він стає на коліна.
Тоді на ноги.
Віола тихенько скрикує і відступає назад.
Відступає назад, аж поки не стає біля мене.
Ми чуємо, як він пробує глитнути.
Пробує вдихнути.
Він ступає вперед, але перечіпається за амвон.
Він дивиться на нас.
Його язик розбухає, пухне.
Він пробує шось сказати.
Він пробує шось мені сказати.
Він пробує вимовити хоть слово.
Але не може.
Він не може.
Його Шум просто дуріє від кольорів, і картинок, і речей, які я ніколи не зможу висловити.
Він дивиться мені в очі.
А тоді його шум перестає.
Повністю перестає звучати.
Нарешті.
І тяжіння забирає собі його тіло, і він оступається набік.
Від амвона.
Через край.
І зникає під стіною води.
І забирає ножа з собою.
42. Останній перехід до Притулку
Віола сідає біля мене так важко і швидко, шо ніби падає.
Вона важко дихає і дивиться туда де був Аарон. Сонячне світло через водоспад відкидає хвилі водянистого світла на її лице, але крім цього в печері нічо не рухається.
— Віоло? — кажу я, сідаючи навпочіпки біля неї.
— Він загинув, — каже вона.
— Так, — кажу я. — Він загинув.
А вона просто дихає.