Я лагідно тягну її за руки, аби переконатися шо вона точно слухає.
— Я думаю, питаня в тому, чи ми піднімемось.
І вода тече попри нас, і ми трусимось від холоду і всього іншого, і вона дивиться на мене, і я чекаю, і надіюся.
І я бачу як вона на крок відступає від краю.
Я бачу, як вона підходить назад до мене.
— Тодде, — каже вона, і це не питаня.
Це просто моє ім’я.
Це я.
— Пішли, — кажу я. — Притулок чекає.
Я знову беру її за руку і ми йдемо назад по решті сходів і по плоскішій частині прискалка, йдемо всіма поворотами від середини, тримаємо рівновагу на слизькому камінні. Нацейраз застрибнути на берег ваще, бо ми зовсім промокші і слабкі, але я з розгону заскакую, а тоді ловлю Віолу, коли вона незграбно приземляється на мене.
І ми на сонячному світлі.
Ми доста довго просто глибоко дихаємо, збуваючись найвологішої вологи, яка нас промочує, а тоді збираємось і вилазимо на невеличкий крутосхил, і виповзаємо через кущі назад на стежку і назад на дорогу.
Ми дивимося вниз горба, вниз зиґзаґовою стежкою.
На місці. Притулок на місці.
— Останній ривок, — кажу я.
Віола тре сама себе руками, аби обсохнути трошки більше. Вона примружується і придивляється до мене.
— Тобі добре надавали в обличчя, ти знаєш?
Я підношу пальці до лиця. Моє око починає трохи роспухати, і я замічаю ранку збоку рота, де втратив пару зубів.
— Дякую, — кажу я. — Не боліло, доки ти не сказала.
— Вибач, — вона трошки усміхається і притуляє руку собі до потилиці і здригається.
— А ти як? — питаю я.
— Боляче, — відповідає вона. — Але житиму.
— Ти якась незнищенна, знаєш? — кажу я.
Вона знов усміхається.
А тоді в повітрі чується дивний звук типу вжух-ПАВХ, і Віола тихенько зітхає, видає таке маленьке ой.
Ми секунду дивимся одне одному в очі, в світлі сонця, обоє здивовані але не впевнені чого.
А тоді я вслід за нею дивлюся на неї.
На її сорочці кров.
Її кров.
Свіжа кров.
Виливається з маленької дірки трошки справа від її пупця.
Вона торкається крові і дивиться на свої пальці.
— Тодде? — каже вона.
І падає вперед.
Я ловлю її, трошки заточуючись назад від ваги.
І дивлюся їй за спину.
На вершину, де тільки починається дорога.
Пан Прентіссмолоччий.
На коні.
Рука протягнута.
У руці пістолет.
— Тодде? — каже Віола мені в груди. — Здається, хтось мене підстрелив, Тодде.
Нема слів.
Нема слів, ні в мене в голові ні в мене в Шумі.
Пан Прентіссмолоччий пришпорює свого коня і пускає його вниз із горба на нас.
Пістолет наведений.
Нема куда тікати.
І я не маю ножа.
Світ розкривається так ясно і повільно, як найгірший біль, Віола починає важко осідати на мене, пан Прентіссмолоччий їде по дорозі, а мій Шум зривається вгору від розуміння, шо нам кінець, шо нацейраз нічо не зробиш, не втечеш, шо коли світ вирішив тебе прибити, то буде лупити, доки не приб’є.
І хто я такий, аби шось із цим робити? Хто я такий, аби це міняти, якшо світ цього хоче? Хто я такий, аби зупиняти кінець світу, якшо він наступає?
— Здається, вона капець хоче тебе, Тодде, — либиться пан Прентіссмолоччий.
Я стискаю зуби.
Мій Шум стає червоний і пурпуровий.
«Я, бляха, Тодд Г’юїтт».
От хто я, куртка мать, такий.
Я дивлюся йому просто в очі, посилаю свій шум просто в нього, і ніби випльовую, кидаю в нього:
— Я попросив би звертатися до мене «пане Г’юїтте».
Пан Прентіссмолоччий здригається, реально трошки здригається, і мимоволі натягує повіддя, такшо його кінь на секунду стає дибки.
— Та ну, хлопче, — каже він, його голос уже не такий упевнений.
І він знає, шо ми обоє це чуємо.
— Руки вгору, — каже він. — Я відведу тебе до свого батька.
І я роблю найдивовижнішу на світі річ.
Дивовижнішу за всьо шо я робив до цього.
Я не звертаю на нього уваги.
Я опускаю Віолу на ґрунтову дорогу.
— Пече, Тодде, — тихенько каже вона.
Я кладу її, і кладу торбу, і стягую зі спини сорочку, скручую її і притискаю до рани від кулі.
— Тримай міцно, чуєш мене? — кажу я, а моя злість розбухає, як лава. — Я ненадовго.
І я дивлюся на Дейві Прентісса.
— Вставай, — каже він, його кінь аж підскакує і нервується від жару, яким пашить від мене. — Я два рази казати не буду, Тодде.
Я встаю.
Я підхожу вперед.