— Я сказав, руки вгору, — каже Дейві, його кінь нервується, смикається, переминається з ноги на ногу.
Я йду до нього.
Швичче.
А тоді біжу.
— Я тебе застрелю! — кричить Дейві, вимахуючи стволом, пробуючи опанувати коня, котрий кричить своїм Шумом на всі боки Марш! Марш!
— Ні, не застрелиш, — кричу я, біжучи просто на коня і посилаючи весь свій Шум просто на нього.
ЗМІЯ!
Кінь здиблюється на задні ноги.
— А шоб тобі, Тодде! — горлає Дейві, крутячись і тримаючись, пробуючи опанувати коня одною рукою, тою, котра не тримає пістолет.
Я підскакую, луплю коня по плечі і відскакую назад. Кінь скімлить і знову дибиться.
— Ти труп! — волає Дейві, летячи на коні по колу, а кінь скаче і брикається.
— Ти наполовину правий, — кажу я.
І тут я бачу шанс…
Кінь голосно чмихає і вимахує головою туда-сюда…
Я чекаю…
Дейві натягує віжки…
Я пригинаюся…
Я чекаю…
— Блінська коняка! — кричить Дейві…
Він пробує знову смикнути віжки…
Кінь знову заходить на нове коло…
Я чекаю…
Кінь підносить Дейві просто до мене, а він уже і ссунувся в сідлі…
І от мій шанс…
Мій кулак уже занесений і чекає…
БАХ!
Я луплю його в лице, ніби молотом…
Я клянуся, я відчув, як його ніс зламався об мій кулак…
Він кричить від болю і падає з сідла…
Пістолет летить у пилюку…
Я відскакую…
Нога Дейві заплутується в стремені…
Кінь знову біжить по колу…
Я б’ю його по гузиці так сильно, як лише можу…
І коню досить того.
Він біжить назад на горб, нога Дейві так і застрягла в стремені, відчого він боляче підскакує на камінцях, кінь швидко тягне його по землі, вверх по схилу.
Пістолет у поросі…
Я йду до нього…
— Тодде? — чую я.
І на пістолет нема часу.
Взагалі нема часу.
Навіть не думаючи, я лишаю пістолет і біжу назад туди де Віола лежить у кущах.
— Здається, я помираю, Тодде, — каже вона.
— Ти не помираєш, — кажу я, просовуючи руку їй попід плечі, а другу — попід коліна.
— Мені холодно.
— Ти, бліна, не вмираєш! — кажу я. — Не сьогодні!
І я встаю, з нею на руках, і я на верхівці зиґзаґа, який веде у Притулок.
І туда ще йти і йти.
Я рушаю просто вниз. Просто вниз через кущі.
— Давай, — кажу я вголос, коли мій Шум забуває про себе і в цілому всесвіті лишаються лише мої ноги, які крокують.
Давай!
Я біжу.
Через кущі…
І через дорогу…
Знову через кущі…
Знову через дорогу, коли вона знову повертає…
Вниз і вниз…
Збиваю грудки землі і перескакую через кущі…
Шпортаюся об коріння…
Давай.
— Тримайся, — кажу я до Віоли. — Тримайся там, чуєш мене?
Віола стогне кожен раз, коли ми важко приземляємся…
Але це значить, шо вона дихає.
Вниз…
І вниз…
Давай.
Будьласка.
Я сковжу на папороті…
Але я не падаю…
Дорога і кущі…
Мої ноги болять від крутизни…
Кущі і дорога…
Вниз…
Будьласка…
— Тодде?
— Тримайся!
Я досягаю низу горба, вдаряю ногами об землю дальше на бігу.
Вона така легка в мене на руках.
Така легка.
Я біжу туда де дорога йде попри річку, дорога в Притулок, дерева навколо нас крутяться як карусель, річка біжить вперед.
— Тримайся, — знову кажу я, і біжу по дорозі, так швидко, як тільки несуть ноги.
Давай.
Будьласка.
Пробігаю повороти і кути…
Під дерева, попри берег…
Попереду я вже бачу блокпост, який я бачив через бінокулі ще з горба, величезні дерев’яні ікси наскладовані довгими рядами в обидва боки, а на дорозі там прохід.
— ПОМОЖІТЬ! — кричу я, коли ми підбігаємо. — ПОМОЖІТЬ НАМ!
Я біжу.
Давай.
— Не думаю, що я зможу… — каже Віола, в її голосі майже нема дихання.
— Так, ти МОЖЕШ! — горлаю я. — Ану НЕ СМІЙ здаватися! — біжу я.
Блокпост блище…
Але там нікого.
Там нікого нема.
Я пробігаю через відкритість по дорозі, на другий бік. Я зупиняюся, настільки, аби встигнути розглянутися.
Нема нікого.
— Тодде?
— Ми майже на місці, — кажу я.
— Я пливу, Тодде…
І її голова закидається назад.
— Ні, НЕ ПЛИВЕШ! — кричу я їй в лице. — А ну ПРОСНИСЯ, Віоло Ід! Ану, бляха, відкривай очі!