Кілліан і Бен дивляться один на другого знову, тоді Кілліан відпускає Манчі, каже «Сиди тут» нам обом і йде до дверей. Бен запихає торбу з їжею до рюкзака і застібає рюкзак. Дає його мені.
— Одягай, — шепоче він.
Я спершу не дуже на нього зважаю, але тоді він махає мені з серйозним виразом, тоді я зважаю і одягаю рюкзак. Важить цілу тонну.
Ми чуємо, як Кілліан відчиняє передні двері.
— Що ти хочеш, Дейві?
— Для тебе, Кілліане, я шериф Прентісс.
— Ми тута саме обідаємо, Дейві, — каже Кілліан. — Приходь пізніше.
— Не думаю. Мені треба переговорити з юним Тоддом.
Бен дивиться на мене, в його Шумі тривога.
— Тоддові треба працювати на фермі, — каже Кілліан. — Він оце щойно вийшов через задні двері. Я оце чую, як він іде.
Це ж інструкції для мене з Беном, нє? Але я, бляха-муха, хочу почути, шо тута відбувається, так шо я не зважаю на Бена, котрий поклав руку мені на плече і пробує мене відтягнути до чорного ходу.
— Я, по-твоєму, ідіот, Кілліане? — питає пан Прентісс-молоччий.
— Ти реально хочеш, аби я відповів, Дейві?
— Я чую його Шум навіть не за двадцять футів позаду тебе. І Бена теж.
Ми чуємо, як його настрій міняється.
— Я просто хочу з ним поговорити. У нього все добре?
— Тоді нашо тобі зброя, Дейві? — питає Кілліан, і Бен стискає моє плече, можливо, навіть сам цього не розуміючи.
Голос і Шум пана Прентісса-молоччого знову міняються.
— Приведи його, Кілліане. Ти знаєш, чого я тут. Схоже на те, шо твій хлопчик не стримав думки за зубами, і хтось шось не те почув — нічого страшного, звісно, але тепер ми хочемо розібратися, в чому там була справа, та й усе.
— Ми? — питає Кілліан.
— Його Честь Мер хотів би перекинутися слівцем із юним Тоддом, — підвищує голос пан Прентісс-молоччий. — І ходіть уже, ясно вам? Нічого страшного не буде. Лише дружня бесіда.
Бен киває головою на задні двері, твердо, ніби кажучи, шо цього разу сперечатися не випадає. Ми починаємо поволеньки рухатися до виходу, але Манчі вже не міг тримати свою хліборізку закритою і таки гавкнув,
— Тодде?
— Ви ж тута всі не думаєте про те, аби звалити через чорний хід, правда? — гукає пан Прентісс-молоччий. — З дороги, Кілліане.
— Забирайся з моєї землі, Дейві, — каже Кілліан.
— Я двічі не повторюватиму.
— Та ти вже десь тричі повторив, Дейві, так що раптом це були погрози — вони не працюють.
Далі пауза, але Шум від них обох лише гучнішає, і ми з Беном обидвоє знаємо, шо буде далі, і раптом усе починає рухатися дуже швидко, тоді ми чуємо гучне гупання, за ним відразу ще два, тоді я, і Бен, і Манчі біжимо на кухню, але коли добігаємо, то вже всьо. Пан Прентісс-молоччий лежить на підлозі, тримаючись за рот, із якого вже тече кров. Кілліан взяв до рук рушницю пана Прентісса-молоччого і цілиться з неї в пана Прентісса-молоччого.
— Я сказав, забирайся з моєї землі, Дейві, — каже він.
Прентісс-молоччий дивиться на нього, тоді дивиться на нас, досі затуляючи свій обкровлений рот. Як я вже казав, він хіба на два роки старший за мене, не може навіть речення сказати, щоб не було чути, як ламається голос, але в нього вже було чоловіче деньнародження, так шо він собі став нашим шерифом.
Кров з його рота затікає на маленькі коричневі волосинки, які він називає вусами і які всі інші ніяк не називають.
— Ти шариш, шо це відповідь на моє питання, правда? — він випльовує на підлогу кров і зуб. — Ти знаєш, шо це не кінець, — він дивиться просто мені в око. — Ти шось найшов, хлопче, правда?
Кілліан націлює рушницю на його голову.
— Геть, — каже він.
— Ми маємо на тебе плани, хлопче, — криваво всміхається мені пан Прентісс-молоччий і піднімається на ноги. — Останній хлопчик. Ще один місяць, правда?
Я дивлюся на Кілліана, але він тільки гучно зводить курок на піттвердження своїх слів.
Пан Прентісс-молоччий дивиться на нас, знову спльовує і каже: «Побачимось», — пробуючи звучати серйозно, але його голос пищить, і він тікає до міста так швидко, як лише може.
Кілліан затраскує за ним двері.
— Тодд мусить піти зараз. Назад через болото.
— Я знаю, — каже Бен. — Я сподівався…
— Я теж, — каже Кілліан.
— Гей, гей, — кажу я. — Я не піду назад на болото. Там спекли!
— Тримай свої думки при собі, — каже Кілліан. — Це набагато важливіше, ніж ти ото думаєш.
— Ну, я нічого не думаю, так шо мені неважко, — кажу я. — Я ніде не піду, поки хтось мені не скаже, шо таке!