— Тодде… — починає Бен.
— Вони вернуться, Тодде, — каже Кілліан. — Дейві Прентісс вернеться, і він буде не сам, і від усіх одночасно ми тебе захистити не зможемо.
— Але…
— Так, не переч! — каже Кілліан.
— Давай, Тодде, — каже Бен. — Манчі піде з тобою.
— Нічо собі, все краще і краще, — кажу я.
— Тодде, — каже Кілліан, і коли я дивлюся на нього, він трохи міняється. Шось нове в його Шумі, смуток, смуток, ніби за втратою. — Тодде, — знову каже він, тоді раптом хапає мене і обнімає так міцно, як тільки може. Дуже засильно, я вдаряюся порізаною губою об його комір, і кажу «Ав!» , і вічтурхую його.
— Ти можеш ненавидіти нас за це, Тодде, — каже він. — Але спробуй повірити, шо це все тільки тому, шо ми тебе любимо, добре?
— Ні, — кажу я. — Не добре. Взагалі недобре.
Але Кілліан не слухає, як і завжди. Він встає і каже до Бена:
— Тікайте, я їх потримаю, скільки зможу.
— Я повернусь іншим шляхом, — каже Бен. — Подивлюся, чи зможу скинути їх із хвоста.
Вони довго-довго потискають руки, тоді Бен дивиться на мене, каже: «Ходи», — і, поки він тяне мене з кімнати до заднього ходу, я бачу, як Кілліан знову піднімає рушницю, і дивиться на мене, і перехоплює мій погляд, і в нього якийсь такий вираз, у нього ніби на лиці написаний, а його Шум такий, ніби це більше прощання, чим навіть воно здається, так ніби оце всьо, оце останній раз він мене бачить, і я вже відкриваю рота, аби шось сказати, але тоді двері перед ним зачиняються і всьо, і його нема.
5. Всьо шо ти знаєш
— Я відведу тебе до ріки, — каже Бен, поки ми біжимо своїми ж полями, вже другий раз за цей ранок. — Зможеш піти вниз за течією, туди, де вона впадає в болото.
— Тудою нема дороги, Бене, — кажу я. — І всюди крокли. Ти хоч’ моєї смерті?
Він знову дивиться на мене, його очі цілком спокійні, хоть він і не припиняє спішитися.
— Іншої дороги немає, Тодде.
— Крокли! Болото! Тихо! Какати! — гавкає Манчі.
Я вже навіть перестав питати, шо це робиться, бо ніхто особливо і не планував мені шось казати, такшо ми просто бігли собі попри вівці, які ще не позаходили до яслів і, певно, ніколи не позаходять. «Вівці», — кажуть вони, дивлячись, як ми проходимо попри них. А ми йдем дальше, попри головний сарай, уздовж одного з найбільших зрошувальних каналів, повертаємо вправо до меньшого і йдемо вперед, туда, де вже починається дич, тоїсь до місця, де починається решта цьої пустої планети.
Бен не заговорює, аж поки ми не заходимо в ліс.
— У тебе в рюкзаку є їжа, яка тобі допоможе трохи протриматись, але розтягуй її, як зможеш: їж фрукти, коли зможеш знайти, і спробуй уполювати якнайбільше.
— І на скільки часу мені це всьо розтягувати? — питаю я. — Коли я зможу вернутися?
Бен стає. Ми тільки шо зайшли до лісу. До ріки ще трицять метрів, але її вже чути, бо тута вона починає текти з горба до болота, в яке впадає там дальше.
І раптом це місце починає здаватися найсамотнішим на цілому білому світі.
— Ти не вернешся, Тодде, — тихо каже Бен. — Ти не можеш.
— Чого ні? — кажу я, і мій голос звучить нявкуче, ніби в котенятка, але я з цим нічо не можу зробити. — Шо я зробив, Бене?
— Ти нічого не зробив, Тодде, — повертається до мене Бен. — Ти взагалі нічого не зробив.
Він міцно-міцно мене обнімає, аж я відчуваю, як мої груди знову стискаються, так шо я збентежений, наляканий і злий. Ще цього ранку, коли я тільки виліз із ліжка, в цьому світі всьо було як завжди, а зараз гляньте, мене шлють кудись геть, а Бен і Кілліан поводяться так, ніби я вмираю, і я навіть не знаю, чого це нечесно, але це просто нечесно.
— Я знаю, шо це нечесно, — каже Бен, відсторонюючись і пильно дивлячись мені в очі. — Але цьому є пояснення.
Він розвертає мене, і відкриває мій рюкзак, і я чую, як він шось звідтам дістає.
Книжка.
Я дивлюся на нього і відвожу погляд.
— Бене, ти ж знаєш, шо я не дуже добре вмію читати, — кажу я, дурний і завстиджений.
Він трохи присідає, так шо ми реально опиняємся лицем до лиця. І від його Шуму мені геть не стає краще.
— Я знаю, — типу лагідно каже він. — Я завжди хотів проводити трохи більше часу… — він замовкає. Тоді знову протягує книжку. — Це твоєї ма’, — каже він. — Це її щоденник, починаючи від дня, коли ти народився, Тодде, — він опускає погляд на нього, — аж до дня, коли вона померла.
Мій Шум відкривається навстіж.
Моя ма’. Це власна книжка моєї ма’.
Бен проводить рукою по палітурці.