— Пробач, — каже він. — Мені дуже шкода, шо всьо вийшло саме так.
І в його Шумі стільки справдешнього смутку, стільки турботи і неспокою, шо я точно знаю — він говорить щиро, я знаю, шо від нього вже нічо не залежить, і мене це бісить, але я беру книжку, запаковую її в пластик і запихаю в рюкзак. Ми більше нічо не кажемо. Шо ще можна сказати? Всьо і нічо. Всьо сказати не вийде, тому ми не кажемо нічо.
Він знову притягує мене до себе, мої губи притискаються до його коміра, як тоді, коли мене обнімав Кілліан, але цей раз я не відсторонююся.
— І завжди пам’ятай, — каже він. — Коли твоя ма’ померла, ти став нашим сином, і я люблю тебе, і Кілліан любить, завжди любив і завжди любитиме.
Я вже починаю казати: «Я не хочу йти», — але так і не можу цього сказати.
Тогошо БАХ! І звучить найгучніший звук, який я чув у Прентісстауні, ніби шось вибухло просто над нами, просто в небі.
І це може бути тільки з нашої ферми.
Бен швидко відпускає мене. Він нічо не каже, але його Шум кричить Кілліан, і це неможливо не чути.
— Я вертаюся з тобою, — кажу я. — Поможу тобі битися.
— Ні! — кричить Бен. — Тобі треба забиратися. Пообіцяй мені. Йди болотами геть звідси!
Секунду я нічого не кажу.
— Пообіцяй мені, — знову каже Бен, цього разу вимагаючи.
— Обіцяй! — гавкає Манчі, і навіть у його гавканні чути страх.
— Обіцяю, — кажу я.
Бен заводить руку за спину і шось відстібає. Секунду чи дві вовтузиться, поки воно нарешті не відкріпляється остаточно. Він передає його мені. Це його мисливчий ніж, односічний і великий, з кістяною ручкою і зазубреним лезом, яке може розрізати, певно, всьо на світі, це ніж, який я надіявся получити на деньнародження, коли стану чоловіком. Він досі у футлярі, так шо я можу одягнути його на себе.
— Візьми, — каже він. — Візьми його з собою на болото. Може знадобитися.
— Я раньше не бився зі спеклами, Бене.
Він досі простягує мені ножа, такшо я його беру.
І знову чується БАХ із ферми. Бен оглядається на неї, тоді знов дивиться на мене.
— Йди. Спускайся за річкою до болота і далі йди через болота. Біжи так швидко, як лише можеш, і краще тобі, бляха, не озиратися, Тодде Г’юїтте, — він бере мене за руку і міцно її стискає. — Якшо я зможу тебе знайти, то знайду, клянуся, — каже він. — Але ти не зупиняйся, Тодде. Дотримуйся обіцянки.
То це воно. Це прощання. Прощання, якого я не хотів.
— Бене…
— Йди! — кричить він і біжить геть, тільки раз на бігу озирнувшись, і знову кидається назад до ферми, назад до того, шо відбувається в кінці світу.
6. Ніж переді мною
— Давай, Манчі, — кажу я, переходячи на біг, хотя все моє єство хоче піти за Беном, котрий зараз біжить через поля в другому керунку, як він і казав, аби запутати тих, хто буде йти на Шум.
Я на секунду зупиняюся, коли чую кілька меньших бахкань з боку хати, тобто я певно чую вистріли з рушниці, і я думаю про ту рушницю, яку Кілліан забрав у пана Прентісса-молоччого, і всі ті рушниці, які сховані десь у мера Прентісса і його хлопців, і ще про пару в нас удома, бій особливо довго не триватиме, такшо я тепер дивуюся, шо то могли бути за більші бахкання, і розумію, шо то, певно, Кілліан продував генератори аби запутати людей і зробити всіхній Шум такий голосний, шоб вони взагалі не чули мого.
І це всьо лише для того аби я міг утекти.
— Давай, Манчі, — знову кажу я, і ми біжимо останніх пару метрів до річки. Тоді звертаєм направо і йдемо вниз за течією, не підходячи до заростів на самому березі.
Заростів, у яких живуть крокли.
Я дістаю ножа з піхов і стискаю його в руці, а ми біжимо далі, швидко.
— Шо таке, Тодде? — постійно гавкає Манчі.
— Не знаю, Манчі. Заткнися, шоби я міг подумати.
Рюкзак на бігу б’ється об мою спину, але ми всеодно біжимо з усіх сил, пробиваючись крізь зарості та перескакуючи через повалені колоди.
Я вернуся. Так і зроблю. Я вернуся. Вони казали, я буду знати, шо робити, і тепер я знаю. Я піду на болото і вб’ю спекла, якшо зможу, а тоді вернуся на поміч Кілліану і Бену, і тоді ми всі разом заберемося в те інше місце, про яке говорив Бен.
Ага, так я і зроблю.
— Обіцяв, Тодде, — каже Манчі стривожено, бо стежка, якою ми біжимо, підходить всьо блище до заростів.
— Заткнися, — кажу я. — Я обіцяв іти далі, але може для того, шоб іти далі, спочатку треба піти назад.
— Тодде? — каже Манчі, і я в це також не вірю.
Ми вже відійшли так далеко, шо з ферми нічо не чути, а річка трохи завертає на схід, перед тим як влитися в болото, такшо за течією ми відходимо і від міста так само, а за хвилину ми біжимо далі, і вже нема нічого, тільки мій Шум, і Шум Манчі, і шум швидкої ріки, достатньо гучний, аби заглушити Шум голодного крокла. Бен каже, шо це «іволюція», але каже не думати про таке при Аароні.