Я тяжко дихаю, а Манчі сопе, ніби зара’’ простягне лапи, але ми не зупиняємся. Сонце починає сідати, але ще світло — як хочете знати, так світло, шо сховатися ніде не вийде. Земля рівнішає, і ми спукаємся до рівня річки, яка повільно перетворюється в болото. Все стає болотистішим і сповільнює нас. І зарості густішають, нічо не поробиш.
— Слухай кроклів, — кажу я до Манчі. — І слухай уважно.
Тогошо тута вода річки сповільняється, і як-шо тримати свій Шум досить тихим, то можна їх почути. Земля стала ще вологіша. Ми ледве йдемо прогулочним темпом, пробираючись крізь болото. Я тісніше стискаю ніж, який тримаю перед собою.
— Тодде? — каже Манчі.
— Ти їх чуєш? — шепочу я, пробуючи пильнувати, куда стаю, пильнувати зарості і пильнувати Манчі, і все одночасно.
— Крокли, Тодде, — каже Манчі так тихо, як він тільки може гавкати.
Я зупиняюсь і уважно слухаю.
А там, у заростях, не в однім місці, а багато де, я їх чую. М, ясо, кажуть вони.
М, ясо, і жерти, і зуби.
— Гівно, — кажу я.
— Крокли, — знову каже Манчі.
— Ходи, — кажу я, і ми далі брьохаємо вперед, бо ми вже в багні.
Мої капці з кожним кроком провалюються, їх заливає вода, а йти можна хіба через зарості. Ми йдем, а я починаю махати ножем, пробуючи зрізати бадилля перед собою.
Я дивлюся вперед і бачу, куда ми йдемо, вверх і вправо. Ми пройшли містечко і зараз у тому місці, де луки спускаються від школи і вливаються в болото, і якшо ми тута пройдемо через болоття, то вийдем на тверду землю і попадемо на стежки, які ведуть у гущ боліт.
Я шо, реально востанє був тута ще сьогодні зранку?
— Швичче, Манчі, — кажу я. — Майже прийшли.
М'ясо, і жерти, і зуби, і я клянуся, шо вони все блище.
— Швичче!
М'ясо.
— Тодде?
Я пробиваюся через зарості, витягую ногу з багна, і м'ясо, і жерти, і ЗУБИ.
А тоді я чую песику-шибенику…
І я знаю, шо всьо, кранти.
— Біжи! — кричу я.
І ми біжимо, і Манчі злякано дзявкає, і переганяє мене, але я бачу, як крокл гарчить у заростях просто перед ним, і стрибає на нього, але Манчі такий наляканий, шо стрибає навіть вище, вище, ніж він уміє стрибати, і зуби крокла клацають у порожнім повітрі, і він приземляється, плюскає просто біля мене, його це капець вибісило, і я чую, як його Шум шипить хлопчику-шибенику, і я біжу, і він стрибає на мене, і я навіть не думаю, я повертаюся, і піднімаю вверх, і крокл налітає просто на мене, паща роззявлена, кігті випущені, і я зара’’ буду мертвий, і я вилітаю з багна на суху купину, а він уже на задніх лапах, валить на мене через зарості, і я ще якусь хвилю кричу, а Манчі гавкає напропале, перше ніж ми розуміємо, шо він уже не валить на мене, шо крокл мертвий, шо мій новий ніж пробив йому голову, він дотепер у його голові, а дьоргається крокл того, шо я сам дотепер дьоргаюся, такшо я струшую крокла з ножа, і крокл паде на землю, і я теж валюся на землю, типу святкуючи то, шо я не помер.
І коли я хапаю повітря, чуючи шум крові, а Манчі гавкає і гавкає, і ми обидвоє сміємося від полекшеня, тоді я розумію, шо ми самі задуже шуміли, аби почути дещо важливе.
— Кудись зібрався, юний Тодде?
Аарон. Стоїть просто наді мною.
І поки я не встигаю нічо зробити, він б’є мене в лице.
Я падаю навзнак на землю, рюкзак втискається в мою спину, такшо я виглядаю як перевернута черепаха. Моя щока і око просто кричать від болю, і я ще навіть нормально поворухнутися не вспів, як Аарон хапає мене за сорочку, за шкіру під сорочкою, і підводить мене на ноги. Я кричу від того, як мені боляче.
Манчі гавкає сирдите «Аарон!» і кидається на ноги Аарона, але Аарон навіть не дивиться на нього, а просто сильно відкопує геть.
Аарон тримає мене так, шоби я дивився йому в лице. А я можу дивитися йому в очі хіба одним оком, яке не болить.
— І що ж во ім’я Господнього пахучого, пишного Едему, ти робив на болоті, Тодде Г’юїтте? — каже він, його подих пахне м’ясом, а його Шум — це капець страшна штука, яку вам, повірте, краще не чути. — Хлопче, ти зараз мав би бути на фермі.
Вільною рукою він б’є мене в живіт. Я пробую зігнутися від болю, але він ще тримає мене за сорочку і за шкіру під нею.