Шось має статися. Хтось має рушитися. Хтось має зробити шо-небудь.
Ну і шо б то не робилося в світі, тута єдиний хтось — це я.
— Ти можеш говорити? — кажу я.
Вона просто дивиться на мене.
— Тихо, — гавкає Манчі.
— Заткнися, Манчі, — кажу я. — мені треба подумати.
А вона так само дивиться на мене. І Шуму взагалі нема.
І шо робити? Так нечесно. Бен казав, шо я піду на болото і буду знати, шо робити далі, але я не знаю, шо його робити. Вони нічо мені не казали про дівчинку, вони нічо не казали про то, чому від тишини мені буде боляче, шо я, блін, мало не плакаю, ніби мені чогось бракує так сильно, шо я навіть думати нормально не можу, ніби пустота не в ній, а в мені, і нема нічо, шо цьому може зарадити.
І шо робити?
І шо робити?
Вона вроді трохи заспокоюється. Вона вже так не труситься, трохи опустила руки, і вже не похоже на то, шо вона втіче за першої можливості, хотя як можна шось точно сказати про людину, яка не має Шуму?
А вона мене може чути? Може? Людина без Шуму може його чути взагалі?
Я дивлюся на неї і думаю, так голосно і чітко, як можу: «Ти мене чуєш? Чуєш?»
Але вона не міняється з лиця, вона не міняється з вигляду.
— Лади, — кажу я і відхожу на крок назад. — Лади. Просто побудь тут, лади? Просто посидь де сидиш.
Я відступаю ще на кілька кроків, але не звожу з неї очей, а вона не зводить очей з мене. Я опускаю руку з ножем і вивільняю її з лямки рюкзака, тоді нахиляюсь і кладу рюкзака на землю. Ножа я тримаю в одній руці, а другою відкриваю рюкзак і вивужую книжку.
Вона ваща, чим можна чекати від чогось, шо складається зі слів. І пахне шкірою. І там сторінки і сторінки, списані моєю ма’…
Це почекає.
— Дивися за нею, Манчі, — кажу я.
— Дивися! — гавкає він.
Я заглядаю під обложку, і там є папір, складений якраз так, як казав Бен. Я його розгортаю. Там рукомальована мапа з одного боку і ціла купа писанини з іншого, але там багатезно буков, а в мені задуже бушує Шум, аби я навіть попробував прочитати, такшо я дивлюсь на мапу.
Наша хата якраз угорі, а містечко під нею, і там же річка попри яку ми з Манчі прийшли, один кінець річки веде в болото, це там де ми зараз. Але має бути ще шось, нє? Болото йде собі, аж доки знову не стає річкою, і там по берегу намальовані стрілочки туди, куди Бен хоче, аби йшли ми з Манчі, і я веду за стрілочками пальцями і вони ведуть з болота, вони ведуть просто до…
БЕВХ!!! На секунду світ спалахує, коли шось б’є мене по голові, якраз у забите місце, де мене вдарив Аарон, і я падаю, але коли я падаю, то махаю ножем, і чую тихий крик від болю і встигаю похопитися перед тим як остаточно долетіти до землі, і я повертаюся, твердо сідаючи на землю, тримаючи ручку ножа зі всіх сил аж до болю в голові, але всеодно дивлюся звідки на мене напали, і тута я вивчаю свій перший урок: те, шо не має Шуму, може підкрастися незамітно. Підкрастися до тебе так, ніби його й нема.
Дівчинка теж на дупі, сидить на землі трохи далі від мене, тримається за плече рукою, кров тече просто через її пальці. Вона кинула палку, якою мене вдарила, а її лице скривилось у виразі того, шо вона мала би відчувати від порізу.
— І ЯКОГО БЛІНА ТИ ЦЕ БУЛА ЗРОБИЛА? — кричу я, пробуючи не дуже торкатися лиця. Капець я нині втомився від того, шо мене б’ють.
Дівчинка просто дивиться на мене, дотепер з наморщеним лобом, дотепер тримає поріз.
А він так нефігово кровить.
— Зле, Тодде, — гавкає Манчі.
— А ти де, бліна, був? — кажу я йому.
— Какати, Тодде.
Я зітхаю і копаю в нього багном. Він задкує, тоді починає принюхуватися до кущів, ніби в цьому світі не відбувається нічо незвичайного. Собаки пиримикають увагу швичче, чим горить сірник. Ідіоцькі створіня.
Починає темніти, сонце реально сідає, і темне болото стає ще темнішим, а я дотепер не почув відповіді. Час далі мина і я не можу тута чекати, і я не можу вертатися, і не може бути ніякої дівчинки.
Капець той її поріз кровить.
— Агов, — кажу я, мій голос труситься від енергії, яка мене тіпає.
«Я Тодд Г’юїтт, — думаю я. — Я майже чоловік».
— Агов, — знову кажу я, пробуючи бути трохи спокійнішим.
Вона дивиться мені в очі. Тоді дивиться на ніж.
Вона розуміє?
Я опускаю ніж від свого лиця, опускаю його до землі. Але не відпускаю. Вільною рукою я знову починаю порпатися в рюкзаку, поки не нахожу медипак, який туди поклав Бен. Дістаю.