Я підхожу. Аарон спиною до мене, ніби йому всеодно шо я тут, ніби він і не думає шо я йому загроза.
— Відпусти її, — я пробую закричати, але тільки знову закашлююся. І знову нічо. Знову нічо від Аарона чи когось іншого.
Мені тре’ буде це зробити. Прийдеться це зробити. Ох блін ох блін ох блін це прийдеться зробити.
Прийдеться його вбити.
Я піднімаю ніж.
Я підняв ніж.
Аарон повертається, навіть не так шоби дуже швидко, просто повертається, ніби хтось до нього звернувся. Він бачить, шо я стою за ним, ніж угорі, я не рухаюся, ніби якийсь бляха боягузливий ідіот, тобто так воно і є, і він посміхається, і бляха, не можу навіть передати, як жахливо та посмішка виглядає на тому порваному лиці.
— Твій Шум викриває тебе, юний Тодде, — каже він, відпускаючи дівчинку, котра тепер така змучена і побита, шо навіть не пробує тікати.
Аарон підступає до мене.
Я відступаю назад (заткнися, будьласка, просто заткнися).
— Меру не дуже сподобається твій дочасний відхід від земної юдолі, хлопче, — каже Аарон, роблячи ще крок.
Я теж роблю ще крок, ніж угорі, ніби від нього ніякої користі.
— Але Богу не потрібні боягузи. Правда, хлопче? — каже Аарон.
Швидко як змія, його ліва рука б’є мою праву, ніж вилітає з моєї руки. Він б’є мене в лице навідліг правою рукою, збиває мене у воду, я чую, як його коліна приземляються на мої груди, а руки втискаються в моє горло, аби скінчити справу, але на цей раз моє лице під водою, такшо все скінчиться набагато швичче.
Я відбиваюся, але я програв. Я програв. Я мав нагоду і я програв і я це заслужив і я б’юся, але я далеко не такий сильний як до того і я чую, як приходить кінець. Я чую, як я здаюся.
Я програв.
Програв.
А тоді, у воді, моя рука намацує камінь.
БУМ! Я піднімаю камінь і б’ю його в бік голови навіть не встигнувши подумати.
БУМ! І знову б’ю.
БУМ! І знову.
Я відчуваю як він з мене ссувається і я піднімаю голову, задихаюся від води і повітря, але сідаю, і знову піднімаю камінь, аби його вдарити, але він вже лежить у воді, лице наполовину внизу, наполовину вгорі, його зуби сміються до мене через дірку в його щоці. Я відсуваюся від нього, кашляю і плююся, але він лежить там, трохи опускаючись униз, не рухається.
Мені здається, ніби моє горло поламалося, але я викашлюю трохи води і можу дихати трохи краще.
— Тодде? Тодде? Тодде? — каже Манчі, підходячи до мене, лизькальний і гавкальний, як маленький цуцик. Я чухаю його між вухами бо зараз ще нічо не можу сказати.
А тоді ми обидва відчуваємо тишу і дивимося і онде над нами стоїть дівчинка, а її руки ще зв’язані.
Пальці тримають ножа.
Я секунду сижу нерухомо, а Манчі починає гарчати, але тоді я розумію. Я ще пару раз вдихаю і тоді встаю і беру ножа з її пальців і перерізаю линву, якою Аарон зв’язав її зап’ястя. Линва падає і вона потирає зв’язане місце, так само дивиться на мене, так само нічо не каже.
Вона знає. Вона знає, шо я не зміг це зробити.
«А шоб йому хрін, — думаю я собі, — шоб йому хрін».
Вона дивиться на ніж. Вона дивиться на Аарона, лежачого у воді.
Він ще дихає. Він булькає з кожним видихом, але він ще дихає.
Я хапаю ножа. Дівчина дивиться на мене, на ножа, на Аарона, знову на мене.
Вона каже мені? Вона каже мені зробити це?
Он він лежить, незахищений, певно, топиться.
А в мене є ніж.
Я піднімаюся на ноги, падаю від того шо крутиться голова і знову піднімаюся на ноги. Я підхожу до нього. Я піднімаю ножа. Знову.
Дівчинка вдихає і я відчуваю, як вона затримує диханя.
Манчі каже:
— Тодде?
І мій ніж піднятий над Аароном. І знову я маю шанс. І знову мій ніж піднятий.
Я можу це зробити. Ніхто в Новому Світі мене не засудить. Це буде моє право.
Я просто можу це зробити.
Але ніж — то не штука, нє? Це вибір, це то шо ти робиш. Ніж каже так або ні, ріжеш чи ні, помирає чи ні. Ніж переймає рішення з твоїх рук, і виводить його у світ, і воно більше не вертається.
Аарон має вмерти. Його лице порване, його голова побита, він топиться в мілкій воді навіть не опретомнюючи. Він пробував убити мене, пробував убити дівчинку, він зчинив бардак у місті, то, певно, він навів мера на ферму, а того він винен у тому шо сталося з Беном і Кілліаном. Він заслуговує померти. Він заслуговує.
І я просто не можу опустити ножа і все скінчити.
І хто я?
Я Тодд Г’юїтт.
Я найбільше блінське нікчемне порожнє місце, відоме люцтву.