— Шо ти робиш? — кажу я, нарешті доганяючи її. — Куди ти…
А тоді я бачу.
Дерево справді обгоріле, свіжо обгоріле і свіжо повалене, необгорілі щіпки чисті і білі, як свіже дерево. І навколо ще інші такі самі дерева, ціла смуга таких дерев, насправді, по боках великої канави, проритої в болоті, канава зараз залилася водою, але по боках лежать вали багна і обгорілих рослин, такшо вона теж свіжа, ніби хтось прийшов і викопав її одним помахом вогняної лопати.
— Шо сталося? — я обвожу все навколо ліхтарем. — Шо це зробило?
Вона просто дивиться вліво, де канава зникає в темноті. Я свічу туди ліхтариком, але він заслабкий, аби було реально видно, шо там є. Але здається, ніби шось там є.
Дівчинка біжить у темноту до того, шо там є, чим би воно не було.
— Куди ти йдеш? — питаю я, не чекаючи відповіді та не отримуючи відповіді.
Манчі вклинюється між мною і дівчинкою, ніби зараз то він біжить за нею, а не я, і вони зникають у темноті. Я тримаюсь на віцтані, але біжу за ними. Від неї досі чути тишу, вона досі мене тривожить, ніби загрожує проковтнути цілий світ і мене разом із ним.
Я пробую освітити ліхтариком кожнісінький квадратний сантиметр води. Крокли зазвичай не залазять так далеко у болото, але то тільки зазвичай, плюс тута є червоні змії, а вони отруйні, а ще водні видри, а вони кусаються, а не виглядає на то, шо удача нині переймається кимось із нас, такшо все, шо тільки може піти не так, певно, піде не так.
Ми підходимо блище і я свічу ліхтариком туда де ми йдемо і шось там починає блищати, і це шось — то не дерево, не кущ, не тварина і не вода.
Шось миталічне. Шось велике і миталічне.
— Шо це таке? — кажу я.
Ми підходимо блище, і спочатку я думаю, шо то просто великий ядерцикл, і дивуюся, який ідіот пробував їздити на ядербайку на болоті, якшо вони ледве працюють на рівних ґрунтових дорогах, не то шо по воді і корінню.
Але то не ядерцикл.
— Почекай.
Дівчинка зупиняється.
От і будь мудрий. Дівчинка зупиняється.
— То ти можеш мене розуміти?
Але нічого, як завжди нічого.
— Ну, почекай секунду, — кажу я, бо до мене приходить одна думка.
Ми ще не підійшли до тої штуки, але я вже присвічую ліхтариком на метал. І на рівну лінію канави за ним. І знову на метал. І на обгорілості по боках канави. І думка далі приходить.
Дівчинка перестає чекати і йде до металу, а я йду за нею. Нам треба обійти велику обгорілу колоду, яка ще ліниво димить в одному чи двох місцях, аби добратися до тої штуки, і коли ми добираємось, вона виявляється набагато більша чим найбільший ядерцикл, і навіть тоді вона виглядає тільки на частину чогось іще більшого. Вона майже вся погнута і обгоріла, і хоть я не знаю, як вона виглядала до того, як погнулася і обгоріла, це точно переважно побиті рештки.
І це очевидно побиті рештки корабля.
Повітряного корабля. Може навіть космічного корабля.
— Це твоє? — я питаю, світячи ліхтариком на дівчинку. Вона нічо не каже, як завжди, але вона не каже це так, ніби погоджується. — Ти тута розбилася?
Я свічу ліхтариком по всьому її тілу, освічую весь одяг, який трохи відрізняється від того, до якого я звик, ясне діло, але не аж так, і він міг би колись бути моїм.
— Звідки ти? — кажу я.
Але ясно шо вона нічо не каже і просто дивиться туда, далі в темноту, схрещує руки і рушає туда. На цей раз я за нею не йду. Ну типу, гляньте на це. Корабель роздовбався до непізнаваності, але на ньому дотепер можна розібрати шось схоже на обшивку, схоже на двигун, навіть шось схоже на вікно.
Бачите, перші будинки у Прентісстауні були зроблені з кораблів, у яких приземлялися перші поселенці. Ясно шо після того збудували будинки з дерева і колод, але Бен каже, шо першим ділом після приземлення всі нашвидку будували собі притулок, а такий притулок будувався з перших-ліпших матеріалів. Церква і бензозаправочна станція в містечку дотепер частково зроблені з металевих обшивок, трюмів, кают і такого різного. І хоть цей уламок дуже побитий, якшо придивитися, можна побачити старий прентісстаунський будинок, який упав просто з неба. Просто з вогняного неба.
— Тодде! — гавкає Манчі звідкись, де я його не бачу. — Тодде!
Я оббігаю уламки тудою, де зникла дівчинка, оббігаю їх тудою, де вони не такі побиті. І коли я пробігаю там, то бачу, шо збоку в металевій стіні відкриті двері, трохи вгорі, всередині навіть є якесь світло.